Как русские колонизировали Украину...

Автор: Олекса Грник

03.09.06 23:17

114407

Якось був з робочою поїздкою в луганській та дніпропетровській областях і був вельми здивований місцеве населення розмовляє майже чистою українською. То хто ж тоді і про які 60% "рускоязычних" нам бризкаючи слиною розповідає і кому це потрібно? Закріплення за собою чужої території шляхом поселення на ній воєнних колоністів — один з улюблених способів багатьох загарбників. Застосовували його ще древні єгиптяни, хетти й ассирійці. Московські царі чинили в Україні саме так. Перше, що вони зробили після Переяславської ради 1654 р., — збудували у Києві острог (т. зв. “Печерська фортеця”) і поселили в ньому та його околиці воєнних колоністів – стрільців і солдатів – з сім’ями. Невдовзі ці, нинішньою мовою, “ветерани-визволителі” (тоді – від Польщі), дістали змогу відзначитися. Під час українсько-російської війни 1658–1659 рр., коли гетьман І. Виговський зробив спробу розірвати спілку з Москвою і побив московські війська 28 червня 1658 р. під Конотопом, “ветерани-визволителі” з Києва придушили виступ повсталих киян і втримали місто під московським контролем. Після цього вони влаштували справжнє полювання на місцевих козаків, вішаючи та рубаючи всіх спійманих “хохлів”, по навколишніх селах та шляхах, про що воєводи Шереметєв і Баратинський хвальковито доповідали у Москву. Такий успіх заохотив московську адміністрацію до більшого. За новим українсько-російським Переяславським договором 1659 р. російські воєнні поселенці стали гарнізонами не лише у Києві, а й в усіх найбільших містах України. Врешті-решт “визволення українських земель від польсько-шляхетських окупантів” закінчилося ліквідацією росіянами Гетьманщини та анексією, насильницьким включенням України до складу Російської імперії зі всіма наслідками: кріпаччиною, рекрутчиною, національним і соціальним гнобленням. “Да что же вы так!? Ведь мы вас освободили!” Це правда. Українців “освободілі” від... власної національної держави. І потрапили наші предки, як у тій російській приповідці, “с огня да в полымя” під нагляд російських воєнних колоністів –“вєтєранов-освободітєлєй”. Комуністичні партійні бонзи, починаючи від Леніна, теж захоплювалися “макіавеллізмом”. Особливо у тій частині, що стосувалася колоніального питання. Так, винищивши голодом у 1933 році десять мільйонів українців, на їхнє місце завезено переселенців з Росії. Ще однією з форм ввезення росіян-колоністів в Україну були т.зв. “всесоюзные комсомольские стройки”. Наприклад, нинішнє зросійщене Запоріжжя — результат саме такої акції. Яскравим прикладом колонізації є російщення Західної України. Перший етап цієї акції відбувся у 1939—1941 рр., коли з новопридбаних у результаті змови з нацистською Німеччиною, окупованих Червоною Армією, а потім анексованих СРСР земель вивезено, депортовано вглиб Росії місцеву еліту, а завезено “на розплод” друзей расеян. Другий етап розпочався 1944 року, коли Червона Армія прилізла вдруге, поховавши надію місцевих українців на відновлення незалежної від Польщі й Росії Західно-Української Народної Республіки. Того року почалося масове завезення у Західну Україну десятків тисяч росіян і “русскоязычных”, котрі мали стати опорою окупаційної російської радянської адміністрації. Робилося це часто під гаслом “братньої допомоги кваліфікованими фахівцями”. Щоправда, в архівах збереглося чимало особових справ та анкет цих “фахівців”, з яких виходить, що і їхня освіта і кваліфікація, м’яко кажучи, бажали бути кращими. Що ж поробиш! Роки партійних міжусобних чисток в СРСР не минули безслідно для дипломованих інженерів, педагогів, працівників культури. Хто вижив — пиляли ліс в Сибіру, працювали у табірних “шаражках”. На їхнє місце прийшли з освітою в чотири класи чи в кращому випадку з “робфаком”. Зате з червоною книжкою і “большевістской ненавістью к врагам совєтской (читай – російської) власті”. Саме їх і прислали колонізувати Західну Україну. Як свідчить “Справка о выдвижении местных кадров в отделах народного образования, здра-воохранения, искусства по Львовской области от 19.03.1947 р.” для тов. Л. Кагановича, в керівництві львівською медициною місцевих було з 151 лише 14 осіб (9,2 відсотка), в керівництві освітою обласного рівня - 0, районного - 3 особи (8,3 відсотка). З 5826 учителів, місцевих - 1725 чол. або 29,7 відсотка. З 732 працівників мистецтв місцевих -162. На керівній роботі з 69 осіб, місцевих -7 (10,1 відсотка). Приїжджих “освободітєлєй” селили у стратегічних населених пунктах Західної України. Будинків для них не будували. Вистачало квартир репресованих “украінскіх націоналістов”. Багато прибульців з майна невинних жертв і капіталець нажили. Як сумнозвісний “колекціонер” антикваріату Островєрхов, великий друг Пушкінського музею у Москві. Як і поляки, нові окупанти теж обсаджували своїм технічним персоналом ключові об’єкти західноукраїнських міст, заклади зв’язку, транспорту тощо. Навколо ж будувалися військові містечка, бази, аеродроми. В них теж служили і жили росіяни, а не галичани. Російське керівництво СРСР не забуло науки Н. Макіавеллі. Після закінчення у 1945 р. війни, демобілізованих “вєтєранов-освободітєлєй” масово поселяли в Україні, перш за все там, де міг пригодитися їхній воєнний фах: у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Чернівецькій, Волинській, Рівненській, Київській, Одеській областях, а також у Криму. Дехто з новоспечених воєнних поселенців бойовий досвід здобував на місці. Як от т. зв. “вєтєраны послєднєго призова”, котрих у квітні-травні 1945 р. мобілізували в армію, а війна закінчилася. Багато з них, як самі признаються, “был танкист - стал чекіст”... І займалися придушенням національно-визвольної боротьби українців. Кожного року до них додавалися воєнні пенсіонери з усіх куточків Росії, чи то пак СРСР. Лише на Черкащину заселено більше 50 тисяч військових з росії. Така сама ситуація в Хмельницькому, Вінниці, Чернігові та інших містах. У сім’ях воєнних колоністів-ветеранів Червоної Армії та інших каральних структур СРСР виростали діти, а потім і внуки. Як їх виховували батьки і діди-карателі - неважко здогадатися. Любов’ю до українців там і не пахло. А ненавистю - аж смерділо. Так формувалася „п’ята колона” Росії в Україні. На далеку перспективу розраховувала Москва. І її розрахунки справдилися. Всі чотирнадцять років, що минули з часу проголошення незалежності України, воєнні поселенці Росії в Україні т. зв. “вєтєрани-освободітєлі” і їхні нащадки невтомно копають яму під Українською державою. Зрештою, мають для цього “законні” підстави. Адже після проголошення незалежності України обміну населенням між Україною і Росією не відбулося. Мільйони українських політв’язнів, депортованих росіянами у Сибір, на Далекий Схід і Крайню Північ Росії були у 1991 р. кинуті напризволяще державою, керованою перефарбованою в синьо-жовті барви російською адміністрацією УРСР. Українці були змушені проти власної волі залишитись у місцях заслання, та ще й прийняти російське громадянство, щоб не опинитися в становищі апатридів — осіб без громадянства, а значить позбавлених всіх політичних і соціальних прав. Про їхнє повернення в Україну ніхто з проросійського керівництва України і не згадує. Російським же воєнним поселенцям — ветеранам і членам їхніх сімей в Україні негайно і безумовно даровано українське громадянство, не спитавши навіть місцевих українців, чи хочуть вони, щоб у їхній хаті жили ці конвоїри, чи ні. За воєнними колоністами Росії збережено всі пільги та пенсії, встановлені ще урядом СРСР. За цими клерухами закріплено право володіння українською землею та участі в управлінні державою. Як вони ці, подаровані їм авансом, права реалізовують, видно з подій 15 жовтня на Хрещатику. Один з лідерів “Русского движения на Украине”, замполіт Житомирської обласної організації “Союза советских офицеров”, полковник у відставці І. Нєумивакін і не приховує: ”Среди нас люди, которые родились в России, жили там, служили, а сейчас живут на Украине. Множество военных переводили на Украину из других республик СССР, они здесь ушли в отставку, остались на пенсию... Я сам родом из Воронежа… Здесь, на Украине, мои дети, жена… И она тоже родилась в России. Мы свидетельствовали о преступной сущности ОУН-УПА” и мы щитаем Украину частю России". А чому б цим “свідєтєлям Єгови-Сталіна” та не зайнятися своїми землячками? Скажімо, власовцями. Але ж ні! Ці нахаби-мігранти у нашому домі сміють нам вказувати, хто для нас має бути злочинцем, а хто – героєм. Отже, вкотре переконуємося у справедливості давньої сентенції: “скільки вовка не годуй - він у ліс дивиться”. Давно пора, як у байці Крилова “спустити на вовка гончих зграю” і російських сіроманців, які так і не змогли прижитися в українській господі, відправити у любі їм тамбовські ліси. Там, очевидно, їм буде краще. Хай там будують пам’ятники Сталіну і Жукову, виють на Бандеру і Шухевича, п’ють водку і закушують її щами. Сало їм шкодить. ...А далі – “Чемодан. Вокзал і на Хутір Михайлівський”. Українці не зобов’язані годувати знахабнілих до краю чужинців, на руках багатьох із яких запеклася українська кров. Українці зобов’язані провести об’єктивне розслідування їхніх “діянь” і покарати винних у геноциді українського народу.