Заметки про украинскую культуру

Автор: Виктор Сиверянин, археолог, музеевед, журналист, кандидат исторических наук (Киев)

03.09.06 11:58

30877

Є в мене, на превеликий жаль, один нікчемний землячок, який у совєтські часи робив нечувані “діяння”. Інший би давно викинув з голови таку особину, а я ніяк не можу. Вона мені навіть вряди-годи сниться. Ось і цієї ночі приверзлося ніби землячок проводить наді мною спеціальні екзекуції в якомусь підвалі, що нагадував гепеушні катівні чи гестапо. А в кінці цього сюрреалістичного сну завжди приходить одна й та ж сцена: ніби мене ставлять на краю якогось урвища і збираються розстрілювати. І хто б ви подумали має стріляти в мене? Мій землячок! Тож бо я завжди жахаюсь: “Господи, чи Ти сліпий? Як Ти ще терпиш на нашій землі таких жалюгідних негідників? Якась чортівня – та й годі!..” Йдеться про нинішнього респектабельного академіка (не хочеться мені згадувати його й імені, бо соромно!), який з кошачою спритністю зумів видряпатись нагору з допомогою “лисенківщини”, довго й міцно там, нагорі, втримуватись, потому несподівано мімікрувати і вдало адаптуватись до сучасних умов. Відтепер він ходить ґоголем серед сучасних “опозиціонерів”, здебільшого з колишніх комуністів-комсомольців та сьогоднішніх комуністів (на превеликий жаль, про справжніх опозиціонерів мені невідомо, а якщо вони й з’являються вряди-годи, так їх тут же “мочуть у сортирах”) – і пречудово себе почуває, все ще досить чіпко втримуючись нагорі… Згодом мій гнів не те щоб пройшов, а десь заховався в куточках пам’яті. Тож бо я подумав: “А чого б це я мав обурюватись? У нас і не таке може бути. Зуміли ж, приміром, утриматись при владі в незалежній Україні колишні доморощені комуністичні ідеологи (дехто з них ще й став Героєм України). А ті, колись справжні українські патріоти – тепер уже нечисленні, що все своє життя виборювали незалежність, виборовши її, знов опинились, як це не парадоксально, на узбіччі… Таке в нас уже бувало: одні виборювали владу, а інші її захоплювали”. Ви спитаєте мене, скажімо: “А до чого тут, власне, культура? Яке вона має відношення до всього оцього, що ви тут нам наговорили?” Безпосереднє відношення! Адже культура – це все, що нас стосується. Колись ще на початку XX століття відомий російський письменник А.П.Чехов зауважив: “Поняття про культуру вельми широке: від умивання обличчя до останніх висот людської думки…” Якщо говорити серйозно про сучасний стан нашої з вами культури (а вірніше про наше безкультур’я), то, мабуть, не вистачить ані паперу, ані терпіння. Тож я постараюсь торкнутися лише мізерної частки тих проблем, що лежать на поверхні, від яких нам сьогодні аж ніяк не відвернутися, бо вони завжди на часі. “…Нерясна наша культурна нива, і великі провалля сіріють…” – з пронизливою гіркотою констатує наш сучасник Євген Сверстюк, один з небагатьох, хто виборював нам волю і, на щастя, не перестає боротися Словом за краще майбутнє й сьогодні, намагаючись пробудити нас від довгого й виснажливого летаргічного сну. Не так давно вийшла книжка “Родинне вогнище Зерових”, підготовлена до друку Романом Корогодським, що відійшов, на превеликий жаль, у Вічність, та Мариною Зеровою й Світланою Попель, у якій ідеться про одну славетну українську родину – ще одне яскраве “сузір’я” на сучасному небозводі України, як образно висловився письменник і публіцист Є.Сверстюк. У ній розповідається про долі трьох братів Зерових – Миколи, Михайла (Ореста) і Дмитра. Перші два – поети, а останній – знаменитий академік-ботанік. Миколу Костьовича Зерова – істинного Поета, Перекладача і Вченого-філолога – розстріляли ще в 37-му році. “Він був поет” – з гордістю сказав про нього Максим Рильський, який понад усе цінував його за вишукані сонети. Зовсім невідомий нашому загалові як поет Михайло Костьович (Орест) змушений був поневірятись по різних закордонах. Інакше б і його розстріляли большевики. Дмитро Костьович з Божою поміччю вберігся і плідно працював, очолюючи Інститут ботаніки в Києві до 1963 року, допоки не вижили його спритні інтригани та кар’єристи (пам’ятаєте того академіка – мого земляка? Він один з тих, хто “посприяв”)… Іншими словами, дійшла до нас нарешті правда й ще про одну талановиту родину – сім’ю Зерових. Та чи прочитають цю книгу всі бажаючі? Прикро, але непевен – далеко не всі, бо знаю, що вийшла вона мізерним накладом, а до того ж ще й для переважної більшості бажаючих недоступна через захмарну ціну, бо в нас поліграфічні послуги чи не найдорожчі у світі. Готується до друку й друга частина книги, яка, маємо надію, дійде невдовзі до хоча б поодинокого читача... Отже, одна з нагальних проблем – вітчизняне книговидання, власне, україномовне, бо про книжки, що видаються російською, тут не йдеться. Ви ж бо знаєте, що вони заполонили книжкові полиці наших магазинів до стелі! А де ви побачите, приміром, наші книжки, написані нашими співвітчизниками для наших з вами співгромадян, скажімо, угорською, польською, болгарською, кримськотатарською?.. Отож бо й воно! Та навіть якщо вони й є, то також занадто дорогі, щоб їх купували й виходять також мізерним накладом... Я ще пам’ятаю невеличкий книжковий магазин “Поезія” на нинішньому Майдані Незалежності, де завжди юрбився зголоднілий на Слово народець і де майже завжди можна було купити за прийнятну ціну потрібну тобі книжку. Де він? – нема! Нині заходиш у випадково ще не зникле “Сяйво”, походиш повз книжкові полиці, помацаєш пожадливо очима потрібну тобі книжку – і повертаєш здебільшого до виходу, отримавши… чергового облизня замість книжки, бо ціни кусаються. А в інший магазин – літературне кафе “Буква” – й заходити боязко: там такі позахмарні ціни, що марно й сподіватись щось купити. Як вирішити цю наболілу проблему? Дуже просто! Дотувати книговидання, як і сільське господарство, бо іншими способами одне і друге нам не підняти. На превеликий жаль, цього не розуміють і мабуть ще довго не зрозуміють наші невігласи-можновладці. Та колись же зрозуміють – чи так і розчинимося в іншомовному середовищі?.. Не можу не закинути хоча б кілька слів про нашу багатостраждальну рідну мову. В нашій Конституції чорним по-білому задекларовано: “державна мова – українська”. Дуже кепсько, що задекларовано, бо якби було для всіх нас без винятку Законом, то виконувалося б тими, хто зобов’язаний, у першу чергу, неухильно виконувати. Та коли наші вельмишановні Президент, Прем’єр-міністр чи Голова Верховної Ради виступають перед співвітчизниками або на міжнародній арені російською мовою, то що ж тоді чекати від численних підлеглих чиновників (чи не підлеглих, скажімо, депутатів)? Наразі не можу не звернути вашу увагу на факт тривалого ігнорування державної мови з боку окремих високих урядовців, депутатів уже кількох скликань. Ви не задумувались, шановні, над тим, чому в далеких Сполучених Штатах Америки так ревно відстоюють свою англійську мову, здебільшого американізовану, закриваючи дорогу в країну для тих, хто не знає її? Бо плекають за своїх громадян, добре знаючи, що без мови не буде сконсолідованого громадянського суспільства. До слова, нещодавно на найвищому рівні в США закріпили статус державної мови — англійської. Можемо взяти й інший, на наш погляд, унікальний приклад. Приміром, Бельгію, де уживаються віднедавна аж три (!) державні мови. Там найдрібніший державний службовець зобов’язаний досконально знати їх і неухильно дотримуватись Закону про мови. Будьте певні, він не стане ніколи службовцем, якщо не складе успішно іспит на знання мов – французької, фламандської та німецької. Подібних прикладів можна навести достатньо. Отож потрібно з чогось починати, а починати треба з простого: дотримання чинних законів, тоді й лад швидше наведемо в неспокійному “своєму королівстві”, ім’я якому Україна. А поки що маємо те, що маємо: численні російськомовні газети, російськомовні часописи, російськомовне теле- радіомовлення, російськомовне спілкування в державних установах та відомствах, українських учбових закладах усіх рівнів – дитсадках, школах, гімназіях, ліцеях, коледжах, інститутах, університетах. Дійшло навіть до того, що змушені вже проводити парламентські слухання щодо проблем української мови. Який сором і ґлум!.. Та проговорили-пробалакали цілісінький день, перемелюючи слова на полову, а ніхто так і не спромігся запропонувати щось конструктивне. Зате зловтішаючись від безкарності “п’ята колона” вводить регіональною російську мову на Сході і Півдні України... Інша, не менш важлива, проблема лежить дещо в іншій площині. Це вкрай занедбаний стан наших культурних закладів – бібліотек, клубів, кіноте-атрів, театрів, музеїв тощо, переважна більшість яких, особливо на периферії, покинута нашою державою напризволяще, і багато з яких змушена припинити своє існування. Столичні та в великих містах ще якось виживають, жевріють (наприклад, музеї), здебільшого за рахунок вимушеного введення плати за відвідування чи оренди приміщень. Проте, як результат, різко скоротилось відвідування нашими громадянами своїх улюблених музеїв, театрів... Погодьтеся, не кожен викладе чималеньку суму, щоб подивитись виставу, послухати оперу, популярного співака чи співачку, або ж захопитись стихією балету. Як музеєзнавець я чудово знаю, що по-справжньому наші музеї можуть існувати й виконувати свою основну й важливу виховну функцію лише за однієї умови – за рахунок достатнього й регулярного асигнування з боку держави. Якщо ми хочемо, звичайно, щоб наше суспільство в недалекому майбутньому стало гро-мадянським. Та мабуть не хочемо. Бо наші окремі впливові й раптом збагатілі банкіри та деякі можновладці, які все можуть, влаштовують для своєї втіхи власні музеї. Скуповують на чорному ринку в “чорних археологів” крадені раритети – безцінні трипільські, античні предмети, скіфське золото та срібло, києворуські унікальні речі тощо… І не відають, що заохочують інших до пограбувань (а може відають?). Тишком-нишком прибирають до рук своїх нашу спадщину та нищать закодовану в ній історичну пам’ять. То що ж їм до наших обдертих музеїв… Ще одна болюча проблема переслідує нас ось уже п’ятнадцять років. Це – манія величі. Так-так, саме манія величі, як пошесть, заполонила нас і їсть поїдом, не відпускаючи з перших років незалежності. Мова йде про горезвісне руйнівне марнотратство на державному рівні, яке в нас уже в крові (аякже, “навчились”, живучи майже триста п’ятдесят років в імперії, а от хазяйнувати заощадливо в своєму домі не хочемо, бо не вміємо). Не хочеться тут згадувати про всілякі численні державні презентації, фуршети, нагороди від Президента за досягнення невідомо чого тощо, які в нас набули нечуваного розвою (як за часів Брежнєва!) – хоча це дрібниці, порівняно з іншими витратами. Я вже писав – та хіба ж читають наші можновладці? – про нікому не потрібне помпезне бутафорське “відновлення” в нашій столиці православних храмів та інших споруд, стертих з лиця землі Київської у різні роки лихоліття (Михайлівського Золотоверхого, Успенського, Золотих воріт тощо), безглузду реконструкцію Майдану Незалежності, еклектичність у забудові центру столиці та розміщенні здебільшого бездарних сучасних пам’ятників, на які викинуто величезні кошти. З іншого боку, сотні історичних та архітектурних і справді чудових пам’яток минулого, поступово гинуть, а деякі з них вже зникли назавжди з карти Києва, завдячуючи нашим столичним невігласам-архітекторам та мерам горе-будівничим. На них нема коштів – і квит, як заявляє цинічно міська влада. Проте рясно як бур’яни стоять непорушно пам’ятники катам українського народу в українських містах і селах, не перейменовані досі вулиці й майдани, що носять імена хазяїв комуністичного тоталітарного режиму... Існуюча напівдержавна організація – так зване товариство по захисту пам’яток, а також окремі охоронні громадські спілки майже не мають ніякого впливу на нинішню ситуацію. Влада попросту ігнорує їх. Прийнятий Закон про охорону національної спадщини не діє... Та найстрашніша і найболючіша проблема, що вже набула загрозливих інтерконтинентальних масштабів – масова бездуховність під виглядом такої собі маскультури, яка неминуче розмиває поняття традиційної національної культури. Реальну й шкідливу загрозу з її боку навіть не розуміють у найцивілізованіших та найбагатших державах. Агресивний наступ комерціалізованої бездуховності, замішаної на абсолютній відсутності моралі, таланту, смаку, покликання, на пропаганді насилля, вседозволенності, наркотиків тощо породжує загальну агресію до високодуховних початків і, в свою чергу, викликає спротив у вигляді міжнародного терору. Ми вже сьогодні спостерігаємо ненависть до всього американського там, де не тільки панує іслам чи проростають досить міцні паростки ісламського фундаменталізму, а й де, здавалося б, процвітає благополуччя. І дещо навпаки, в нашому випадку – зростаючу алергію у певної частини населення, приміром, до всього російського. А проте ця хвороба загальновідома. Нею було уражено багато з народів. Дехто й нині тяжко “хворіє”. За образним висловом Фрідріха Ніцше, “доводиться змиритися з тим, що коли який-небудь народ страждає і хоче страждати національною гарячкою та політичним честолюбством, його розум застилають хмари, словом, він зазнає невеликих нападів запаморочення…” Про нинішній загальний рівень культури можна гадати хоча б з того, як ми відносимось до ближнього. Дехто з сильних світу цього (США) настільки хизується своєю міццю та непогрішимістю, що насмілюється наділяти себе правом повчати всіх і вся, з відвертою наглістю ігноруючи світову спільноту. Не відстає від них і Росія. Для них війна – єдино правильний інструмент знищення зла. Які ж бо вони недолугі, адже всім відомо, що зло породжує ще більше зло. “Проти війни можна сказати: вона робить переможця дурним, переможеного – злобним. На користь же війни можна сказати: в обох цих дійствах вона варваризує людей і цим робить їх природнішими; для культури вона є час зимової сплячки, людина виходить з неї сильнішою для добра й зла”. Отож будемо мати надію на наше майбутнє “одужання” і через нинішній негатив, що зветься злом, одужуючи, потроху почнемо рухатись у потрібному нам напрямі – в бік добра.