Останні події у Раді поволі чимось нагадують театральну виставу на кштальт Фаусту. Протистояння нашеукраїнців та БЮТовців напіру ПРовців схожі на зусилля людини залишатися самою собою перед обличчям диявола-спокусника. Регіони вже запропонували багато „варіантів” розв’язання парламентської кризи, пропонуючи нашеукраїнцям різні компроміси „співробітництва”, в тому числі й прем’єрство Єханурова.
Це схоже на запрошення на танок від сатани. Зрада Мороза була трімфом не тільки тому, що ПР нарешті отримали необхідну їм більшість для створення власної коаліції. В перший раз за два роки обличчя ПРовців сяяли радістю, й ніщо не могло приховати в них посмішки диявола, який нарешті отримав перемогу над принципами. Вчинок Мороза був цинічно-поміркований, досить практичний, якщо виходити з тієї ситуації, у яку його поставили демократичні коаліціянти, й дехто можливо навіть знайдє йому виправдання й повірить у цю лапшу про об’єднання України, якою він прикрив своє подонство. Цей вчинок страшний навіть не тому, що демократичні сили опинилися зненацька у опозиції – я б сказав, що вони самі до цього вели, але ж він страшний тому, що раптом переміг цинізм. ПРовці посміхалися тому, що кінець кінцем незламні революціонери почали себе вести як „нормальні” люди, тобто підкорилися володі жадібності, грошей та вигоди. Нарешті вони почали діяти та мислити по „понятіям”. Це була головна перемога ПР. За декілька годин до того як пишуться ці строки ще кілька депутатів з НУ та БЮТ перебігли на бік „антікризової колаліції”, що моментально викликало радісний галас біло-голубих: „всьо, памеранчові перебігають на сторону нової коаліції”.
Цинізм це погана річ. Погана тому, що вбиває віру, притупляє відчуття й викликає байдужість та апатію. З байдужими та апатичними людьми можна робити все що завгодно. У одному з наукових досліджень, зробленому датським професором на післярадянському просторі, зроблено висновок, що цинізм та апатія – дуже поширені форми політичного конформізму, які тільки створюють видимість лояльності, але ж насправді відбивають тиху гуманітарну катастрофу. Такою була Україна за часів Кучми. Такою вона стане якщо переможе КРС. Демократія здобувається дуже важко, втрачається легко. Демократія дійсно супроводжується певним хаосом, диктатура ж, як правило, це порядок та спокій. Мабуть дехто, прочитавши останні 2 рядки поставить запитання „Ну й на дідька вона потрібна та демократія?”. Саме це й називається цинізмом.
Щойно балакав з приятелем з Росії, який займається друкарським бізнесом. Я запитав його чи залишилися ще в Росії будь-які незалежні телеканали чи газети, на що він відповів що взагалі то й ні, але вони їм вже все одно не потрібні, бо народ втомився від балачок, тобто від свободли слова. Таке відношення до демокртії з боку росіян є досить типовим. Ось, наприклад, читав статтю одного московського письменника, який доводить, що свобода слова є просто засіб маніпулювання людськими думками й елемент розвалу держави. Він має певну рацію, бо для людей, які хочуть тільки від пуза жерти й пити свобода не потрібна, а будь яку свободу дії, чи слова вони використають тільки на те, щоб набити собі лоба.
Марно щось доводити людям, які не цінують свободу й не знають навіщо вона потрібна. Свобода це інстинкт. Той, хто його не має, просто зроблений з іншого матеріалу. Так само, марно вести дискусії з циніками про поезію. Для справжнього циніка у такій бесіді тільки одне викликатиме інтерес – скільки тобі заплатили за вірша. Цинізм це примітивний погляд на речі, цинізм навіть у чомусь приваблює людей („побільше цинізму, Киса, людям це подобається”(с)), як начебто тверезий погляд на життя. Але насправді цинізм це щось цілком протилежне самій ідеї життя.
Нещодавно прочитав дотепну фразу, яку можна перекласти з аглійської приблизно як „харчування у Макдональдсі це щось подібне до переглядання порно за участю двох старих шкап на протязі 6 годин. Ви навіть можете отримати якесь збочене задоволення від цього шоу, але на прикінці вас завжди буди переслідувати відчуття, що ці 6 годин вашого життя можна було б прожити більш здоровим та повнокровним чином”. Гадаю, що „харчування у Макдональдсі” можна цілком вільно замінити на „Янукович - прем’єр”, не загублюючи смисл висловлювання.
Майдан був справжньою подією. Майдан був викликом цінізму, апатії та байдужісті людей, які терпіли знущання над собою занадто довго. Майдан був закликом прокинутися. Те що зараз відбувається в стінах Ради є ніщо інше ніж випробування на міцність ідеалів Майдану.
Я не вірю у довговічність нової коаліції, так само як й у риторику про об’єднання України під прем’єрством Януковича. Я зайшов на його персональний веб-сайт тільки щоб переконатися, що найзахіднішою точкою поїздок по країні лідера ПР був Дніпропетровськ. Людина, яка не тільки не користується ніякими симпатіями в Правобережній частині України, але й елементарно труслива щоб туди поїхати, бо знає, що зароботає там яйцєм у відповідь на свою чергову брехню про гарни наміри, збирається керувати Україною. Така людина може навести порядок в країні тільки шляхом диктатури.
Я не вірю що спокуса владою всесильна й непереможна. Якщо таки народні обранці доведуть протилежне, то Майдан увійде в історію України як найбільша зрада її народу.
