Мовне питання – дуже складне питання для України, яке вимагає розуміння іншої сторони, поваги до їхньої позиції та виключно унікального підходу для подолання тієї ситуації, що скалася. Досвід інших країн в цьому аспекті може бути корисним, проте звичайне калькування не матиме потрібного для держави результата.
До того ж, порівняння України в цьому питанні з країнами Центральної та Східної Європи, які є монолінгвістичними, є взагалі некоректним. Від правильності вирішення цього питання залежить реальна можливість консолідації країни та її майбутній розвиток.
Одним із найпростіших способів пошуку рішення ситуації є апеляція до інтерпретацій історії. Саме спосіб зручної та вигідної інтерпретації деяких історичних фактів використовують як прихильники мололінгвістичності, так і прихильники білінгвістичності країни. Звичайно, з історії можна багато чому навчитись, проте історія не може навчити як поступити в ситуації, але може навчити як не слід поступати. Для того щоб принаймні задуматися над питанням мови на території сучасної України в історичному аспекті варто хоча б почитати оригінальні тексти таких історичних документів, як Лаврентієвський та Іпатієвський списки «Повесть временных лет» та не менш визначного твору «Слово о полку Игореве»
Рішення, які в останій час ухвалюються владою, ведуть не до консолідації громадян України, хоча саме такі заклики звучать з уст багатьох можновладців, а навпаки – до протиставлення одієї частини громадан України іншій частині громадян України за мовною ознакою. Звичайно, можна апелювати до ст.10 Конституції України і при цьому забувати, що Конституція, хоч і є основою законодавства України, не є Святим Письмом, яке дане людям Всевишнім. Консититуцію творили звичайні люди, які, як і будь-яка людина, могли припуститися помилки. А якщо пригадати конституційну ніч наприкінці червня 1996 року, коли під значним політичним тиском народні депутати ухвалювали Основний закон України, то усвідомлення можливості помилки лише збільшується. Більше того, Конституція оперує термінами «громадянин України», а не «українець», які не є тотожними, незважаючи на спробу деяких політиків і політичних сил прирівняти ці поняття – щось на зразок «Україна для українців!» (нічого не нагадує?)
Хоча результати всеукраїнського перепису, проведеного в 2001 роц, і показали, що рідною мовою вважають українську 67,5% громадян, а російську – 29,6%, проте, навіть не кажучи про якість проведення перепису, коректність застосованої методології перепису викликає багато сумнівів хоча б тому, що не був передбачений варіант «вважає рідними українську та російську мови». А скільки громадян України виховувались в сім’ях, де батьки спілкувалися і українською, і російською мовами, і цим переписом були поставлені перед вибором ріднішої мови? Наскільки цей вибір був свідомий?
Наприклад, дані дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології свідчать, що українську вважають рідною 54,4% дорослих громадян України, російську – 30,4%, а російську і українську – 12,4%. При цьому, спілкуванню українською мовою віддають перевагу 40,5% дорослих громадян України, російською – 43,1%, російською і українською – 16,4%. Дані є доволі переконливими, щоб визнати, що Україна, хочеться того усім чи ні, є двомовною країною, в якій проживають українськомовні громадяни України та російськомовні громадяни України. Виділення ж лише однієї мови, якою воліє спілкуватись лише частина громадян України, є абсолютно неприйнятним для вільної і демократичної держави, яку будують як українсько-, так і російськомовні громадяни України.
Будь-які спроби прямо чи опосередковано обмежити використання російської мови громадянами України на території України будуть мати лише прямопропорційні наслідки.
Що ж стосується намагань деяких можновладців обмежити розповсюдження літератури російською мовою, то навіть незважаючи на наведені вище факти про мовну ситуацію в Україні, яку багато політиків і не тільки не помічають чи намагаються не помічати, їхні діі дуже нагадують дії маленьких дітей, які заплющюючи очі вважають, що стають невидимими для оточуючих. Становище на ринку літератури регулюється виключно ринковими механізмами попиту і пропозиції. Звичайно, держава може створювати деякі преференції для окремої літератури, проте обмеження і контроль за тим, що, а не лише якою мовою, мають читати громадяни України не є демократичними та ринковими інструментами.
Більша пропозиція книжок російською мовою обумовлена як більшим попитом на літературу російською мовою – подобається це усім чи ні, але факт залишається фактом, – так і позитивним ефектом масштабу, який через можливість більшого збуту (не лише на территорії України, але й інших країн) дозволяє зменшувати розмір постійних витрат, які припадають на один екземляр видання. Відповідно собівартість і ціна на екземляр російською мовою буде нижче за аналогічний екземпляр українською мовою. З іншого боку через менший попит на видання українською мовою та більший розмір постійних витрат, пов’язаний з необхідністю оплати праці перекладачів, редакторів та інших, собівартість екземпляра українською буде вище за екземпляр російською через суто економічні причини. В свою чергу, якщо видання перекладається з української на російську, то його ціна теж через суто економічні причини буде вищою на російській мові.
Я вже не говорю про наукову літературу, яку просто через обмеженість попиту на території України, нерентабельно перекладати українською. Як гадаєте, скільки можна продати примірників книги "Вращательная изомерия и ультразвуковая релаксация сложных эфиров и некоторых циклических соединений", перекладеної українською? Питання якості перекладу теж залишає бажати кращого – читаючи деякі видання авторитетних видавництв, перекладені з німецької чи англійської, взагалі інколи задумуєшься: чи читав його якийсь редактор перед друком чи, може, переклад зробили за допомогою програмного забезпечення без елементарної вичитки?
Хочеться того деякій частині громадян України чи ні, але треба визнати той факт, що всі громадяни України мають рівні права, в тому числі – право на спілкування тією мовою, якою вони воліють, в усіх ситуціях на території держави, громадянами якої вони є, і в бюджет якої вони сплачують податки. Будь які обмеження в цьому призведуть лише до протилежного результату.
P.S. Панове, гадаю давно пора вже відмовитись від хибного стереотипу, що «українськомовна людина – вихована і культурна, а російськомовна – невихована і некультурна». Гадаю, що людині, яка поїздить територією України, зустрінуться як виховані і ввічливі українськомовні громадяни, так і виховані і високоосвічені російськомовні громадяни, так само як, нажаль, некультурні російськомовні та некультурні українськомовні громадяни.
*К сожалению, автор не смог предоставить нам свое фото.
