Ця стаття Ігоря Скрипина багато в чому полемічна, зокрема в тому, що автор намагається протиставити Західну України Великій Україні, звинувачуючи Юрія Андруховича у приниженні “Центру Європи”, тобто України. Сподіваємося, на нашу публікацію надійдуть відгуки – як тих, хто є прихильниками Юрія Андруховича, так і тих, хто ними не є:
Анти-Андруховичавтор - Ігор Скрипин
Шмаркате та переважно могилянське (а тому і неабияке помаранчево-ліберальне) начиння саморобних андруховичевих фан-клубів може подумати, що стаття продиктована або ненавистю, або заздрістю до Патріарха Бу-Ба-Бу і, звичайно, воно, це симпатичне та миле начиння, помилятиметься. Заздрість псує печінку, а ненависть не є християнською чеснотою. До того ж, мені подобається Андрухович. Коли я чую його прізвище, з мулких водовиріїв Лети виринає золота і тепла осінь 90-го року, початок останньої та найуспішнішої, а разом з тим і найганебнішої української реанімації у двадцятому сторіччі, про яку грантожерні енциклопедисти з “Критики” можуть довго сперечатися, чого прагли тодішні пасіонарії більше – свободи як сакрального поняття чи свободи як еквівалента Біг-Маку. І, звичайно, у цьому двобої сакральності та Біг-Маку переможе останній і не лише тому, що у ньому є м’ясо. Витрачено багато зусиль для того, аби повінчати у неприродному шлюбі свободу та неоліберальний свинарник, українську містику та англосаксонський fast food. Вже виросло рясне поголів’я офісно-фондових щурів з українофільськими нахилами, але те українофільство смердить аж занадто філістерсько і буржуазно, і в їхніх святцях і поготів немає таких священних монстрів, як Тарас Шевченко чи Микола Воробйов. Перший – занадто рустикальний, другий – занадто складний. Натомість там панує Андрухович. Він – карнавальний, він “по модньому городський” та нескладний. Він – білий та пухнастий. Він – не гайдамака і не “чорний хлопець” з останнього схрону. Таких українців хочуть бачити у ЄС. Це – новітній різновид пасічника Рудого Панька, чиїми байками розважав пітерську кацапню зловтішний Гоголь у позаминулому сторіччі. “Забавниє картінки із жізні малоросов”. Напівгід та напівклоун для Сівського буржуа, який рушає у подорож до українських колючих чагарів. “Дивіться, паничі, ось сосулька”. Бодай, талановита.
Андрухович зізнається, що його приваблюють руїни, а відтак і старовина. Він співає пеани і антикварним речам, і занедбаній польській обсерваторії у Карпатах. Такий собі власник крамниці, де зберігаються милі і безпечні руїни колись грізних світів. Безперечно (а чи справді безперечно?), він є українським патріотом, але цей патріотизм межує зі стукачництвом на власну країну, зі стукачництвом, безумовно ж, вишуканим і навіть елітним. Він немов закликає вгодованого європейського бюргера подивитися на те, у якому жахливому, хоч і прекрасному місці він перебуває (жахливе бере гору над прекрасним), і, можливо, бюргер змилостивиться, почухає Патріарха Бу-Ба-Бу за вухом і як безпритульному котові винесе тепленького молока у блюдечку, хоча те тепленьке молочко і можна назвати грантом. Надії на те, що бюргер впустить безпритульне, мордоване східняцько-київськими хуліганами кошеня до своєї оселі не виправдалися – проект самостійної Галичини поховали помаранчеві дива у грудні 2004-го і пану Юрію доводиться чекати разом із осоружним йому східноукраїнським плебсом, коли прочиниться брама бюргерського будинку. Відтак, Андрухович втрачає надії і наполегливо працює над тим, щоб промити українські молоді мізки, аби його співвітчизники не утнули чогось “непристойного”, “мужицького” а то й “гайдамацького”, коли із рипінням та огидою ЄСівський буржуй дозволить нам погратися у нього на задньому дворі або вимити брудний посуд на кухні. Мимоволі згадується такий собі персонаж у макабрічному 1984 Оруела як містер Чарінгтон, який був власником антикварної крамниці, а водночас працював у політичній поліції, яка відслідковувала неблагонадійних.
Звичайно, коли пишеш подібні речі, є небезпека впасти у зайву конспірологічність, на кшталт пошуку масонських витівок чи то пак міністерств світового уряду – хоча і масонство, і світовий уряд не є абсолютними химерами – можна шукати спроби нейтралізації України у гальванізованому трупі Києво-Могилянської Академії, від неоковирних поповичів якої нудить до кривавої блювоти навіть пам’ятник Григорію Савичу Сковороді, у позірному капустоїдному гандизмі “помаранчевої революції” та ще у багато чому, але хай цим займаються професійні конспірологи, ми ж повернемося до нашого барана, себто до пана Андруховича – і спробуємо переконати вас, що він є одним з проектів нейтралізації України, хоч і не найпотужнішим. І тут справа не в тому, чи був він від початків своїх одним з біороботів сатани, чи продався десь на півдороги між “Рекреаціями” та “Московіадою”. Творчість говорить сама за себе. І якщо “Рекреації” та “Московіада” ще трохи відлунювали повстанською романтикою вісімдесят дев’ятого – дев’яностого років і навіть крізь збільшувальне скло у “Рекреаціях” можна було відчути карпатську езотерику, а у “Московіаді” – тінь гетьмана Сагайдачного, але огидне відчуття картону замість каміння, кофеїну замість кави, сірого полудня замість грозової зливи не полишали читача ні на хвилину. Світ Андруховича був заштучний, попри безліч реалій зі справжнього світу. Таке добре читається у метро по дорозі у затишний і такий справжній офіс. Та сама штучність лишилася і в описі венеціанських перверзій пана Перфецького і у “Дванадцяти обручах”, де пан Юрій потоптався по могилі Богдана-Ігоря Антонича, якого намагався сам же ж мавпувати у своїх юнацьких римованих вправах. Мабуть, творці проекту “Андрухович” і досі не подарували Антоничу “Слово про Альзакар”, де Антонич став на бік тих, хто протистояв ствердженню Антихриста в Іспанії тридцятих років минулого сторіччя, і як не плюнути на могилу генія – мене ж найбільше, хоч я і наддніпрянець, образило карикатурне зображення Карпат. Мовляв, Карпати такі дикі і аж ніяк не схожі на австрійські Альпи. “Брешеш, людоморе” – ці гори нам ще згодяться і аж ніяк не для відпочинку.
За дужками доведеться залишити паталогічне полонофільство пана Андруховича, яке межує з відвертим гріхом Юди Іскаріотського. Коли Україні давали гучного ляпаса у вигляді “Цвинтаря орлят” або у вигляді вибачень за те, що українці наважилися дати відсіч пихатим польським фашистам на Волині, пан Андрухович з піною на вустах захищав тих, чиї ковані чоботи топтали і його рідну Галичину. Неможливо второпати, чому ті, кому не подобаються пам’ятники західним окупантам, мають бути агентурою окупантів східних та й взагалі, чим польський хрін солодший за кацапську редьку, навряд чи скаже вам і самий пан Андрухович. Зупинимося дещо докладніше на двох есеях пана Юрія, у яких роги та копита потаємних ляльководів проступають крізь патріотичний ріденький туман андруховичевого обличчя. Ходитиме насамперед про два Андруховичеві есеї – “Ерц-Герц-Перц” та “Центрально-східна ревізія”. Що й казати, есеї цікаві і навіть у багато чому програмові, а в останьому з них пан Юрій, здається, був справді щирим, адже писав про власну родину, по якій нахраписто і важко проїхалися колеса Історії, хоча й тут присутня козлонога тінь ляльководів. Втім про кожний з есеїв треба поговорити окремо. Почнемо з “Ерц-Герц-Перц”. Цитувати, принагідно, цей есей буду за виданням “Дезорієнтація на місцевості” (Івано-Франківськ, видавництво “Лілея - НВ”, 1999 рік), і всі посилання на сторінки будуть саме за цим виданням – аби мене ніхто з могилянських шмаркачів не звинуватив у наклепі на пана “ходячого класика”, прости Боже. Складається враження знов і знов, що мале і скривджене кошеня просить молока – чи то у вигляді гранту, чи то у вигляді візи до Австрії – настільки жалісливо виспівує пан Андрухович, розписуючи родинний переказ про те, що його бабця бачила ерцгерцога Франца Фердинанда та славословлячи Дунайську монархію, до якої ставлення українців “було не ворожим і не ідилічним, а радше іронічним” (стор. 7). Цікаво, що б сказали на це гуцули, повішені угорськими гусарами, або січові стрільці, яких Дунайська монархія споряджувала до Першої Світової війни за залишковим принципом, але то все нічого, на сторінці восьмій починає з рафінованих глибин есея перти щирим і трохи снобістським антисхідняцтвом і чомусь перепадає тим містам, які стоять на місці колишніх січей та козацьких зимівників – чи бува не галицький зманіжений та рахітичний сепаратизм грає? Риторичне запитання, а може, й безглузде з мого боку, як з боку пана Юрія безглуздим є замилування Австро-Угорщиною та хизування тим, що його рідне місто “належало до єдиного державного простору не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієною!” (стор. 8) Проте, що те державне утворення не було і поготів українським, а галицького селянина-українця потрактовували як бидло, хіба що без тої ординської люті, з якою мордували його наддніпрянського брата, але це ще не привід записуватися у лизодупенки до знищеної імперії. І Східна, і Західна Україна корчилися на скривавлених палях двох імперій і те, що в наддніпрянця та паля дійшла до серця, а галичанам лише розірвала шлунок, не є приводом для гордощів. Радше навпаки. Втім, і свого брата (а чи справді брата?) українця західного пан Юрій щось не дуже шанує, коли він пише про “фактор навколишнього українського села, яке з кінця п’ятдесятих ринуло на тодішні околиці – заселяти тісні бездушні новобудови і успішно люмпенізуватися в них” (стор. 11). Господи, це про тих, чиї брати і батьки сиділи у сибірських зонах за опір радянській окупації і чинили цей відчайдушний опір одній з найпотужніших держав у світовій історії, захищаючи українську ідентичність значно краще, аніж двісті, Дунайських монархій – чи не занадто? Втім, можливо, “Ерц-Герц-Перц” писано і не для співвітчизників – писано для іноземців з надією на популярність там, а українцю, який це прочитає, вже знаючи, що пан Андрухович то є така-собі сметанка сукукрліту має стати соромно за свою країну таку люмпенізовану і таку не схожу на Дунайську монархію чи то пак на ЄС і він має податися з бездушних новобудов на заробітки, аби не заселяти тісну бездушну новобудову, не люмпенізуватися і зануритися у спільний простір з Венеціями та Віднями. Що ж тут поробиш, брати-галичани...
“Центрально-східна ревізія” значно розлогіша і значно філософічніша (видання “Класика”, Львів, 2001 рік і цитуватиму, звичайно ж, за цим виданням). Додам, що коли Андрухович описує справді трагічну історію своєї родини, то майже зникає та нав’язлива штучність, яка раковою пухлиною роз’їдала його романи. Майже немає снобізму поглинача кави “Галка” з претензійної кав’ярні, у якій трощать черепи українським композиторам знахабнілі кацапчуки і плювали вони на сміливців – сепаратистів... але і в цьому есеї виринає, немов чорт з табакерки, ляльковод-грантодавець. Коли Андрухович описує загибель свого діда, вочевидь офіцера першої української дивізії (хоча прямих посилань в тексті на це немає), під час обстрілу військового поїзду радянськими літаками, пан Юрій чомусь робить його вбивцею... східного українця: “Іваненко, уродженець Полтавщини, Сумщини або Херсонщини, єдиний, хто вижив у сім’ї під час великого голоду, комсомолець і кандидат у повітряні аси пішов у піке. Швидкість літака перевищує швидкість гальмуючого поїзда, краще впалити короткими” (стор. 95). Чому саме східняк, чому не москаль і не бурят? Грантодавець знає, чого. Примара галицького сепаратизму тиняється і цим текстом, але Андрухович немовби вибачається, що його дід мав дотичність до українських військових формувань, яким патронував Третій Рейх. Певно, грантодавцям це не смакує. У цьому ж есеї пан Юрій лагідно бавиться у метафізику і з презирством ситої людини з 88 до 91 сторінки перетирає на порох усі революційні рухи і доктрини в історії людства, тим самим максимально віддаляючи свого українського читача і від радикалізму, і від спускового гачка, шкода, дід не бачить свого онука, про карикатурне зображення галицької інтелігенції, яка тікає на Захід волію мовчати – радянський журнал “Перець” тішився б з такої карикатури на приречених і порядних людей. Натомість скажу про інше – кривавий карпатський епос пан Андрухович обходить важким мовчанням. Мовчання грантожерів. Писати про Станіслав 40-х років і не згадати про те, що коїлося довкола у лісах та горах – це якось дивно, панове. Мабуть, ті, хто гинув у схронах, підриваючи себе гранатами, не вписуються у ту лялькову та штучну Україну, яку замовляють Андруховичу західніше Перемишля. Не за це виносять молочко на блюдечці.
Я знаю, що раніше чи пізніше Україна стане українською, і у перші письменники не будуть зараховувати бутафорських белетристів з “третьої полиці”. Поки що української України немає. Є вовк, якого посадили на ланцюг і якого намагаються переконати у тому, що він пудель. Навіть намагаються постригти цього вовка під пуделя такі пухнасті, такі розумні перукарі. Один з таких перукарів – Андрухович. Перечитайте його есеї, якщо не вірите мені. Dixi.
-1.thumb.jpg)
