А ніхто й не збирається приховувати: абсолютним приводом до появи цих заміток є те, що ось-ось розверзнеться над нашими головами. Отже, — вибори, — як наскрізна тема в історії людства. Втім, може, не так прямолінійно і пафосно.
Швидше, ось так: нервові судоми (що їх ми звемо виборами) та маніпуляції при цьому (бодай деякі спостережені виборчі технології) упродовж якихось там століть.
Першопочатком (принаймні, простежуваним) є, звісна річ, світ античности.
Постає питання: ну і чому ж вони нас можуть навчити, тамтешні спартанські та афінські вибори?
Спартанські децибели
Уявімо таке. Спарта — центр військово-аристократичного правління. Іншими словами, зразок держави воїнів-профі, де сила зброї — понад усе! Але й там були свої виборчі „цікавинки”.
Спартанська рада старійшин — герусія — проходила раз на місяць, інколи позачергово, в разі непередбачуваних обставин. Збори проходили на великому полі, біля струмка, що впадав у Еврот. Тут не було ані храмів чи галерей, окрім декількох невеличких будівель. Збиралися чоловіки, старші 30 років. (Уявімо, що ми спостерігаємо за радою.) На узвишші сидять два царі-басилевси (на початку у Спарті існувала подвійна царська влада, тому й правили два царі) та 27 геронтів (членів ради старійшин). Інтрига цих зборів: один з геронтів помер, і, оскільки рада складається з 28 геронтів, то сьогодні будуть обирати геронта.
Але влада належить не старійшинам, а ефорам, яким царі (!) кожен місяць дають клятву царювати за встановленим законом. Царів, що це не виконують, — або страчують, або виганяють.
Ось і зараз усі встали, — бо ж ідуть ефори. Оголошенно відкриття зборів, старший ефор називає членів лічильної (як по-нашому) комісії. Нарікань не чути, — і комісію відводять до приміщення без вікон.
Чотири претенденти шляхом жеребкування визначають, хто за ким буде перетинати площу і проходити повз приміщення, де перебуває комісія. Далі — сам виборчий процес: претенденти проходили, присутні їх вітали вголос. Комісія, чуючи крики, але не бачачи претендента, визначала переможця згідно потужності вигуків.
Народні збори у Спарті завжди проходять швидко, оскільки ефори і герусія готують рішення заздалегідь, а дисципліновані спартанці не піддають сумніву думки посадових осіб.
Чи вважати це маніпуляцією, чи продуманою організацією зібрань, — вирішувати вам. Як на мене, то тільки оці спартанські басилевси — якісь не такі, не цареподібні, скорше, схожі на весільних генералів...
На Пніксі — купа остраконів
Центр Афін. Ринкова площа — агора. Навколо — храми, державні установи, статуї богів та героїв, алеї платанів і тополь. На трибуні — оповісник. Він, перекриваючи своїм дужим голосом гамір торговців, покупців, воїнів, сповіщає, що сьогодні відбудуться народні збори. Отже, — зачиняйте крамнички, припиняйте торгівлю!
Народ з площі та прибічних вуличок розходиться, всі поспішають на Пнікс — пагорб, де відбуваються зібрання.
А вулицями Афін ходять оповісники, і вигуки їхні чути звідусіль.
Оскільки нас цікавлять „виборчі деталі”, зупинимося на власне голосуванні. Чули про остракони? Якесь таке „колюче” слово, чи не так? А означає воно — „черепок”. Кожному учаснику голосування давали цей глиняний черепок, і він писав на ньому ім’я людини, про яку йшлося на зборах. Голосування це було таємним, і таємність забезпечувалася досить своєрідно (про це — нижче).
Взагалі, остракони мали відношення до остракізму, тобто суду, на якому засуджували тирана до вигнання.
До речі, вперше остракізм був уведений афінським державним діячем Клісфеном (6 ст. до н.е.), який став на чолі афінської демократії.
Якщо при голосуванні не було кворуму (менше шести тисяч), — воно вважалося недійсним. Черепки розкладали так само, як і наші виборчі бюлетені — за іменами. Яка купа була більшою — те рішення перемагало.
Все зрозуміло, окрім одного — яким чином гарантувалася таємність голосування?
Оскільки остракон, як виборчий бюллетень, згорнути неможливо, то голосуючий подавав спеціально призначеному посадовцю свій остракон, повернувши його донизу.
Просто і без мороки. Завдячуючи кмітливості Клісфена.
Англійська фора
За накатаною традиційною схемою, після антиків вдамося до розгляду окремих європейських „виборчих цікавинок”.
В цьому розумінні фори всім дала Англія.
За часів прем’єрства Веллінгтона — уславленого героя і переможця Наполеона — виборче право зіткнулося із труднощами. Застарілі середньовічні основи цього права де в чому набули абсурдних форм: були оселі, де люди вже фактично не проживали, і один виборець сам скликав виборче зібрання, сам голосував і сам себе обирав на посла. Прихильники реформ (від ліберальної опозиції) виступили проти цих т.зв. „гнилих” містечок, наявність яких відповідала інтересам земельної аристократії. До того ж вже існували великі міста по 10 тисяч мешканців (Манчестер, Бірмінгем, Лідс, Шеффілд), що взагалі не мали своїх представників у парламенті. Цю парадоксальну ситуацію вдалося перебороти лише 1832 року, коли до парламенту було внесено білль про реформу з найпопулярнішим пунктом — щодо скасування „гнилих” містечок.
Англійський історик, публіцист і громадський діяч Томас Маколей (він щойно виголосив промову на підтримку цього білля) описує реакцію парламентарів:
„У Піля навіть щелепа одвисла, Туїсс почав скидатися на людину, засуджену на пекельні страждання, Херріс походив на Іуду, що наготувався вдавитися. Ми потиснули один одному руки, поплескавши один одного по спині, і вийшли до кулуарів, сміючись, гомонячи і вигукуючи „ура”.
Знавець історії Англії, публіцист Артур Леслі Мортон стверджує, що англійські дослідники прямо не пишуть про підкупи виборців у середньовічній Англії, хоча й не можуть приховати фактів надання синекур, посад, титулів, пільг, вигідних контрактів для сімей та друзів членів парламенту. Скажімо, в інтересах партії вігів державний патронат був звичною справою.
А на місцях (хто перевірить!) — існували домовленості, траплялися підкупи і шантаж.
Цікаво, ну і що ви, шановний читачу, скажете зараз про уславлений англійський консерватизм?
„Активні” і „пасивні” по-французькому
Образ Франції — на відміну від розсудливої Британії — це сплески емоцій, шампанське і — Велика французька революція.
А як стосовно виборів?
Витяг, що його наводимо, — з трактату Реймського архієпископа Гінкмара „Про управління палацом і королівством” (882 р.). Документ цей, хоча й носить феодальний характер, водночас підтверджує, що вільні рядові французи, які раніше брали участь у народних зібраннях, зараз остаточно втратили ці права. Вирішення загальнх державних питань — у компетенції багатіїв. На свої зібрання з’їжджаються магнати, „як церковні, так і світські, — старші для пропозицій, нижчі для приєднання до пропозицій… Зрештою з’їдждалися для піднесення спільних подарунків”.
Як бачимо, ці зібрання проводили магнати різних калібрів, — які ж тут підстави для обговорення пмтань, тим паче — для голосувань та виборів?
Аж ось 30-й пункт, в ньому є деякі деталі, що носять, хай і невиразний, але маніпуляційний присмак.
Про народні заворушення говорилося тільки на зібраннях вищих магнатів: якщо треба було обговорити те, як „не тільки упокорити, але й підняти дух народу, то це питання розглядалося за порадою і за згодою магнатів; і ось так досягався порядок”.
Деякі дивні місця з цього уривка (як-от „підняття духу” або ж „упокорення” цього духу, досягнення порядку) віднесемо за рахунок середньовічного мороку, або хай їх нам роз’яснять сучасні маніпулятори.
Безпосередній стосунок до виборів мала адміністративно-територіальна реформа під час революції. Нові органи місцевого самоврядування були виборні, однак Законодавчі збори у жовтні 1789 р. увели „цікавий нюанс”: поділ громадян на „активних та „пасивних”. Перші — це чоловіки, що досягли 25 років, заплатили податок розміром у триденний заробіток (але не нижче 1,5 — 3 ліври) та не служили на когось. Таких громадян набралося приблизно 4,3 млн. осіб (населення складало 28 млн., а дорослих чоловіків серед них було 9 млн.). Якщо громадянин хотів обирати депутатів до Національних зборів, то за таке бажання (чи право) слід було платити ще більше, а кандидат у депутати мусив мати земельну власність і сплатити прямий податок — одну марку сріблом (або 52 ліври).
Як бачимо, виборча маніпуляція по-революційному — це вам не бризки шампанського. Вона означала одне — плати!
Штатівські месиджі
Стосовно американських виборчих технологій (і маніпуляційних заразом) — нагадаємо про таке.
У 1835 р. в Олбені кандидатами у губернатори від робітників були висунуті два генерали, які належали до демократичної партії.
Декларуючи свою відданість справі робітників, напередодні виборів вони раптово знімають свої кандидатури. Їхня махінація зриває обрання робітниками своїх кандидатів.
Епізод другий. Впевнена, він вам дещо нагадає.
Громадянська війна. Штати Канзас та Небраска. Плантатори-рабовласники захищають свої інтереси.
Ідуть вибори представників до конгресу. Перед виборами, за ініціативою сенатора Атчинсона в Міссурі було засноване товариство для „імпорту” голосів у Канзас. Це товариство одверто заявляло, що витратило величезні кошти на вибори. І саме в день голосування, 28 листопада 1854 року, довжелезні вервечки „виборців” їхали через місто у фургонах, верхи, йшли пішки… Багато з них були озброєні ножами та пістолетами. Банда, що налічувала до 40 озброєних розбійників, зайняла прохід до урни і вимагала, щоб усі, хто підходить, показували їх свої виборчі списки.
Трошки статистики. У Лівенуерті три невеличкі будинки „проголосували” на користь рабовласників 312-ма голосами „прикордонних розбійників”, що прибули з Міссурі.
В „місті” Дугласі на його 35 мешканців „припало” 226 голосів (звісна річ, „міссурійських”).
А завдання читачам таке: як зветься подібна технологія у наш час та скільки їй вже років?
„Кульові” імперські вибори
Не думайте, якщо Росія — далеко і від Європи, і від Америки, то й виборчі технології там були відсталими. Допоможе розібратися у цьому книжка нарисів В.Г. Короленка „В голодний рік. (Спостереження і нотатки із щоденника.)”, яка переносить нас у 1892 рік, на Поволжя, зокрема у Лукоянівський уїзд.
Вибори тут відбулися наприкінці 1889 року, тобто весь „голодний” період був керований недемократичними силами. Як по-чудернацькому було організовано вибори — у свідченнях письменника і публіциста:
„У жовтні 1889 року третина повіту залишена була без представників у земському зібранні. Приводом стала та обставина, що вибори на з’їздах пройшли без балотування кулями. Окрім того, що вибори кулями у сільських повітах взагалі велика рідкість, залишені поза стягом гласні марно вказували, що й на інших ділянках вибори проходили так само, і просили про призначення нових виборів. Це цілком законне прохання залишено було на догоду лукоянівській дворянській партії без наслідків. Найсамостійніша демократична частина земства відпала, решту було деморалізовано, і … прийшла лукоянівщина”.
В.Г. Короленко називає і „головного виборчого технолога”. Це — місцева адміністрація. Він констатує, що одна з фікцій провінційної свідомості у тому, що люди вважають: „сила влади не грунтується на законі. А носієм влади є насправді місцева адміністрація, яка завжди на перших ролях, навіть і тоді, „коли це не вимагається ні за нотами, ні за самим ходом п’єси, що виконується”.
То скільки років незнищенний адміністративний ресурс вже при владі (і при виборах, ясна річ)? Отож-то.
Ретровиборчий погляд на Україну
Спочатку деякі загальники.
В Україні казали „Громада — великий чоловік”.
Община (громада) — самоврядний виробничий і соціально-побутовий колектив. Селянська громада в Україні мала й такі назви — верв, мир, село. Саме до громад входили органи самоврядування — громадський сход (віче, копа, копні збори), а також виборна сільська старшина (староста села, у західних областях — війт).
Обирали також соцьких, десяцьких, наглядачів хлібних гамазеїв (громадських запасів хліба), об’їждчиків полів… Залежно від статусу села (панське чи державне) ці кандидатури відповідно й затверджували — пан або державний урядовець. Інколи провадили вибори достроково, коли з якихось причин треба було замінити виборну особу.
Правом голосу на загальних сходах — зборах представників від усіх господарств — користувався глава сім’ї, або старший повнолітній син, або удова, що самостійно провадила господарство.
У середині XIX ст. на Україні, що входила до складу Російської імперії, почали працювати земства — виборні органи місцевого самоврядування.
Згадаймо декілька шкільних уроків з української літератури у ретровиборчому контексті.
Спочатку — про вибори земських „гласних”. Пам’ятаєте, як становий Дмитренко повчав селян? — „прочитав указ, розказав, — кого вибирати: заборонював „сіре мужиччя” у гласні „перти”, радив „панів, котрі усе знають й усе, що треба, зроблять”; похвалявся навіть, що як повибирають „мужву”, то щоб начувалися…”
А потім — всуціль конкретика, ну буквально виборчий інструктаж. А в кінці, як і годиться, — залякування: „Слухайте, — почав становий, — дивіться на мене… Як крутну правого вуса, — клади направо білет, а крутну лівого, — наліво… Глядіть мені!”
Згадали, звідки? Так-так, звичайно, це соціально-психологічний роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного.
Тільки й поради вам, шановні, — перечитуймо класиків.
Вони, ці виборчі фрагменти, тільки зовні різні. Насправді ж (за окремими винятками) це суцільне одноманіття, бо їхня суть одна — відсутність моралі. Хоча — у загальному марші-параді виборчих покручів одна тема звучить доволі самостійно. Тому й заслуговує на увагу.
Тема ця — українська.
Місце — Запорозька Січ.
Подія — вибори кошового отамана.
Ось як подає Д.І. Яворницький, дослідник Запорозької Січі: „… кошовий отаман звертався до січового товариства: „Панове-молодці! У нас сьогодні новий рік, чи не бажаєте ви, за старим звичаєм, перемінити свою старшину і замість неї обрати нову?”
Якщо товариство було задоволене зі своєї старшини, то на питання, з яким звертався кошовий, відповідало: „Ви, добрі панове, пануйте ще над нами”.
Якщо ж над майданом западала тиша — знак недовіри — тоді кошовий, суддя, писар, отаман клали на стіл символи своєї влади і, подякувавши всім за шану, відходили.
Після цього висувалися кандидати. Ці козаки повинні були піти з ради до своїх куренів. Так своєрідно забезпечувалася „таємниця” голосування. Після обрання однієї з кандидатур, старі й найповажніші козаки йшли до нього у курінь і просили стати кошовим. Але, за давнім звичаєм, обраному належало двічі відмовитись, і тільки по третій пропозиції він брав дорук палицю.
Довбиш бив у литаври, а старі січовики почергово обсипали голену голову кошового піском, брудом, щоб не забував про свій посполитий родовід і не прагнув владарювати над товаришами.
Вклонившись на всі чотири сторони світу, кошовий дякував зборам за виявлену честь. У відповідь лунало одностайне: „Будьте, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, Боже, лебединий вік, а журавлиний крик!”
* * *
Бажаних ідеалів не існує. Запорозька Січ — теж не суцільна ідилія. Але, погодьтеся, терплячий читачу, нам є чим пишатися.
Тому, крізь суперечливий досвід людства, спираючись на позитив, намагатимемося відшуковувати контури нових проекцій у сьгоднішній системі взаємин.
