Вже сьогодні, не чекаючи формально-кількісних результатів ані першого електорального раунду – тобто власне підрахунку бюлетенів, ані другого – формування парламентської більшості та урядової коаліції, можна підбити деякі попередні якісні підсумки парламентських виборів 2006 року.
На жаль, якщо вести мову саме про змістовний „сухий залишок” цьогорічних перегонів, то можна констатувати, що він не може не викликати глибокої тривоги. Адже парламентська кампанія попри надзвичайно небезпечні прецеденти, що півтора роки тому практично поставили під сумнів українську політичну ідентичність, не лише не сприяла врегулюванню найбільш конфліктних суспільних питань та ліквідації завалів, які залишилися у спадок від виборів президента, а навпаки ще більше поглибила суспільні розколи. 3а винятком Народного Блоку Литвина, основою виборчої кампанії якого стала “боротьба за мир”, абсолютна більшість партій і блоків – реальних претендентів на проходження до Верховної Ради, обрали конфліктну стратегію мобілізації електорату.
Безумовно, це не новий феномен і ні в якому разі не ноу-хау цієї кампанії. Від набуття незалежності і до цих пір в Україні так і не була подолана конфронтаційна модель функціонування політичної системи, яка багато в чому є атавізмом радянської однопартійної системи. В її межах конкурентна політична сила сприймається не як опонент, у програмній дискусії з яким не тільки віддзеркалюються та відстоюються інтереси відповідних соціальних груп, і що найважливіше, пропонуються шляхи гармонізації цих інтересів задля загального поступального руху вперед суспільства та держави, а як ворог, котрого необхідно знищити всіма можливими засобами. Після кожного виборчого циклу переможцям здавалося, що ще трохи і конкурентів можна буде остаточно „добити”, а ті, хто програв, навпаки сподівалися на реванш та подальшу політичну „вендету”. В результаті такої, з дозволу сказати, логіки, яка раз по раз утворювала чергове порочне коло боротьби „до переможного кінця”, країна залишалась та, на жаль, залишається і по сьогодні поділеною політичними траншеями і багато в чому знекровленою майже п’ятнадцятирічною „неоголошеною війною” за абсолютну політичну гегемонію.
Таким чином, зараз ми маємо справу з проблемами, що накопичувалися довгі роки. Виборча кампанія 2006 року (як і свого часу президентські вибори – 2004) лише актуалізувала, вивела на поверхню ті суспільні розломи та конфлікти, які у неявному вигляді були закладені за весь період української незалежності і які, навіть теоретично, неможливо вирішити в межах антагоністичної політичної моделі, що багато в чому ці конфлікти і породжувала. І цей момент принципово зводить нанівець заяви деяких оптимістів про те, що по завершенні виборів „все само по собі владнається”. Безумовно, ігнорувати симптоми хвороби певний час можна, але сподіватися, що хронічне захворювання саме зникне при збереженні його першопричин принаймні наївно, і що набагато важливіше, надзвичайно небезпечно. Суспільство не повинно втрачати час для подальшого обміну взаємними звинувачуваннями у прорахунках – чи-то було п’ять років тому, чи-то рік тому. Давно відомо, якщо ти вчинив вірно – ніхто не помітить, якщо помилився – ніхто не забуде. Серед двох класичних питань – „хто винний?” і „що робити?” - для нас головним є останнє. Більш того, якщо ми постійно акцентуємо увагу тільки на першому питанні, ми ніколи не зможемо вирішити другого.
Ще один критично важливий момент. Підбиваючи попередні змістовні підсумки парламентської кампанії, необхідно враховувати, що вона відбувалася в умовах кризи політичної трансформації, пов’язаної з реалізацією конституційної реформи. На цьому етапі старі „правила гри” вже повною мірою не діють, а нові ще до кінця не сформульовані. Основні гравці ще не навчилися працювати в межах нової парламентсько-президентської моделі, не відбулося притирання деталей у новій конфігурації державної машини, не вибудований реальний алгоритм взаємодії та відповідальності гілок влади. За таких умов політична система України стає набагато вразливішою та чутливішою до зовнішніх впливів та внутрішніх викликів, аж до загрози втрати державою реального суверенітету.
Крім того, на превеликий жаль, бажаючи будь-що зібрати максимальний електоральний врожай, ті ж основні гравці так і не зрозуміли, що, не дивлячись на наявні недоліки конституційної реформи , її, не побоюсь цього слова, історичне значення в тому, що за нових правил гри, жодна, повторюсь, жодна з політичних сил більше не зможе стати монопольно домінуючою. В запалі будь-що осідлати владного коня ними забувається не тільки теоретично доконана, а й з трагічними наслідками практично продемонстрована на нашому ж гіркому досвіді істина – будь-яка, чи будь-чия монополія веде до застою та загнивання.
З тим, щоб країна сьогодні могла нейтралізувати або принаймні мінімізувати ризики зовнішньо- і внутрішньополітичного розвитку, необхідно невідкладно досягти консенсусу і в політикумі, і в суспільстві стосовно змісту, послідовності і параметрів трансформаційного періоду, забезпечити консолідованість влади (не в сенсі „братання” помаранчевих з біло-синіми, а в плані продуктивної взаємодії її гілок та інститутів) та спадкоємність державної політики на основі національних інтересів, відкритості та транспарентності.
Звідси наше головне надзавдання – збереження єдності України, вирішення проблем чисельних розколів та конфліктів, завершення „війни” між політичними силами - є альфою та омегою передвиборчої програми Народного Блоку Литвина. Реалізація всього цього, як переконливо доводить світовий досвід, взятий на озброєння Блоком та артикульований відповідною формулою про порозуміння та примирення, в практичному плані можлива лише через застосування узгоджувальних механізмів: проведення „круглих столів”, вихід на підписання пакту еліт та затвердження Стратегічної комплексної програми національної консолідації та розвитку. Про ефективність подібного консенсусного підходу свідчить надзвичайно широкий спектр прикладів: від "Славної революції" сімнадцятого століття в Англії та встановлення конституційної монархії в Швеції 1809 року до посткомуністичних трансформацій у країнах Східної Європи наприкінці ХХ сторіччя.
Чи не найбільш відомим успішним прикладом застосування такої узгоджувальної технології стала Іспанія. Після смерті диктатора Франко, коли Іспанія опинилась на межі соціально-економічної кризи, що супроводжувалась зростанням інфляції, безробіття, великою зовнішньою заборгованістю, правоцентристський уряд пішов на укладання угоди з усіма політичними силами, представленими на той час у парламенті. Пакт Монклоа (це був цілий пакет домовленостей, що включав і так званий „Пакт забуття”) фактично містив програму виходу з кризи. Зокрема, ним передбачалося встановлення парламентського контролю над засобами масової інформації, реорганізація сил правопорядку, введення спрощеної процедури для проведення зборів і демонстрацій, здійснення податкової реформи, розробка статуту державних підприємств, демократизація системи соціального забезпечення і сфери освіти і т.п. До кінця дії пакту вдалося досягти багатьох з поставлених ним цілей – знизити темпи інфляції, скоротити дефіцит бюджету, а також зберегти рівень суспільної злагоди, основу якого складали загальні ідеї і цінності, які поділяла переважна більшість населення („демократія”, „соціальний розвиток, „входження в Європу”).
Також широко відомими є приклади східноєвропейського демократичного транзиту у Польщі, Угорщині, Чехословаччині та Болгарії. В результаті складних та довготривалих переговорів між реформаторами від компартій з одного боку, і представниками опозиційних демократичних рухів – з іншого, що отримали назву „Круглих столів”, було досягнуто згоди щодо моделі подальшого переходу до плюралістичної конкурентної системи влади. Перші результати в цих країнах отримали досить швидко – протягом декількох років були здійснені прийняті на „Круглих столах” домовленості і фактично закладено основу нових політичних режимів шляхом проведення вільних виборів, ухвалення конституцій, створення основних інститутів парламентської демократії та ін. Безумовно, важливими передумовами успішності цих пактових переходів, що базувалися на компромісі еліт, були, по-перше, наявність у реформаторів стратегічної моделі політичного реформування, а, по-друге, розуміння і урахування досвіду подібних перехідних процесів в інших країнах світу, зокрема, у згадуваній вже Іспанії.
В нашій країні на старті демократичних перетворень, з цілого ряду об’єктивних і суб’єктивних причин, аналіз яких виходить за межі цієї публікації, механізми пактування задіяні не були. Пізніше, особливо в умовах загострення протистояння, заяв та декларацій на цю тему було багато: і тоді, коли нинішня влада була опозицією, і коли вона (колишня опозиція) стала владою. На превеликий жаль, суспільна практика, яка як і раніше є критерієм істини, не підтвердила серйозності намірів фігурантів цих гучних заяв. І тому не випадково ми сьогодні стикаємось з невирішеністю цілого ряду системних проблем, розв’язання яких можливе лише в рамках консенсусної моделі суспільного розвитку.
В той же час можна сказати, що головні об’єктивні передумови пактування в Україні і економічні, і політичні, і правові сьогодні вже є. В суб’єктивному плані вони посилюються психологічною стомленістю абсолютної більшості людей від політичних чвар, конфронтації і бруду та зростаючим усвідомленням різними групами національної еліти того факту, що загальний компроміс стосовно норм і правил політичної діяльності є більш вигідним і перспективним, ніж подовження силової стратегії, що розуміє політику як війну. І тому побоювання втратити те, що маєш, вже починає домінувати над прагненням нових придбань за будь-яку ціну. Не зважаючи на інформаційний галас затятих представників “партій війни”, які поки що домінують в середовищі електоральних багатоборців, у широкій громадській свідомості хай і не лінійно, і не так швидко, як того хотілось би утверджується розуміння того, що конфронтаційна модель розвитку має бути замінена консенсусною.
З іншого боку, в жодному разі не можна допустити перетворення „пакту еліт” у „змову еліт”, інакше Україна ризикує отримати аж ніяк не демократію, а чергове видання „змагальної олігархії”, яка має досить небагато спільного з реальною політичною конкуренцією.
Одним із головних завдань є не лише нівелювання конфліктів усередині власно еліти - політичної, бізнесової, регіональної тощо, а й подолання розколу між елітою та основною частиною громадян, який у деяких випадках є без перебільшення прірвоподібним. У цьому сенсі доцільно вести мову не тільки про пакт між елітами, а і одночасно про угоду між суспільством і владою (конкретні параметри якої у подальшому мають бути закріплені у Стратегічній комплексній програмі національної консолідації та розвитку) щодо прозорості, стабільності та спадкоємності державного розвитку.
Без утвердження консолідованої консенсусної моделі демократії та формулювання Стратегічної комплексної програми, яка задасть предметні параметри, етапи та орієнтири подальшого руху, не можна вести мову про виконання українською владою і державою найважливішої стратегічної функції. Адже стратегічне мислення виникає лише тоді, коли стає можливою трансляція глобальних цілей від одного уряду до іншого, між парламентами різних скликань, між різними Президентами та управлінськими елітами. Це може стати реальним лише за умов досягнення консенсусу між основною масою політичних суб’єктів стосовно загальних для всіх „правил гри” та фіксації домовленостей щодо ключових довгострокових параметрів національного розвитку.
Підсумовуючи все вищесказане, можна констатувати, що сьогодні Україна в черговий раз опинилася на роздоріжжі вибору між двома базовими варіантами подальшого політичного розвитку. Перший варіант, який свого часу обрали демократичні країни Європи і Північної Америки – це розбудова (через проведення „круглих столів”, пошук компромісу та вихід на загальнонаціональний пакт) консолідованої узгоджувальної моделі демократії. Його реалізація потребує політичної волі і зусиль, необхідних для подолання величезної інерції минулих політичних практик. Другий варіант – це продовження „війни на знищення” між політичними силами через придушення опонентів та нав’язування власних правил коаліцією, що буде врешті-решт сформована. Вибираючи між цими двома напрямками, тим, хто робитиме такий вибір, необхідно усвідомлювати, що зберігаючи старі підходи, ми консервуємо і мультиплікуємо конфлікти, які розколюють суспільство. Чи можливо в таких умовах відчувати себе переможцем, сидячи на пороховій бочці, що горить.
Звідси і логічною, і обґрунтованою є принципова позиція Народного Блоку Литвина, який розглядає порозуміння та примирення не як лозунг, не як абстракцію рафінованих політиків-інтелігентів, а як вимогу часу, що базується на здоровому глузді та на історичному досвіді, який переконливо свідчить: у війні “до переможного кінця” переможців не буде.
