Дозволю собі декілька зауваг. По-перше, цей «огляд» є досить суб’єктивний. Що ж ви хочете од людини, котра сама пише поезії? По-друге, застерігаю ту безлику людську масу, яка пожирає поезію, яка робить вигляд, що захоплюється нею, – поети не люблять вас, їм на вас плювати. Така природа справжніх поетів (не трибунів і не лекторів-декламаторів).
У Рібемона-Дессеня є вірш, де він порівнює публіку з мадам, чия «горлянка пропахла спермою сутенера». Це все метафори, мої любі читачі. Вони існують повсюди, їх треба лише дібрати й одшліфувати.
Наприклад, скільки поезії можна знайти у заяложеній фразі: «Ці руки нічого не крали». Тобто існують окремо руки – окремо від голови й тулуба, – вони або ж є бездіяльними, або ж, навпаки, вособлюють щось сакральне. Від них або не жди нічого, ані доброго, ані лихого, або ж очікуй дії (бо тут наявне подвійне заперечення).
Поети повинні любити слова, тоді слова їм віддячать… І наступне: поети вкладають у слова більше сенсу, ніж політики. Вони також можуть дозволити собі розкіш не приховувати того, що не люблять свого читача, тоді як політик не може зізнатися в нелюбові до свого виборця.
Чому я власне згадав про політику в розрізі поезії? Бо одразу два поети, які в моєму уявленні завжди перебували на різних полюсах поетичного глобусу, взялися за осмислення політичної кон’юнктури.
Дмитрові Павличку я не дивуюсь. Це в нього в крові – бути кон’юнктурним, гостро актуальним. А от Богдан Бойчук?
Свого часу я запам’ятав порівняння Василя Герасим’юка. Він порівнював словосполучення «громадянська лірика» зі сполученням «оранжева лірика»… Показуючи, що обидва вирази так само безглузді. Аж ні, зараз це порівняння, зроблене десь серединою 90-х років минулого століття, набуває певного змісту. В анотації до нової збірки Павличка «Не зрадь!» (Київ, 2005) чорним по білому написано: «Усвідомлюючи всю важливість пережитого українським суспільством (вибори Президента 2004-2005 років. – К. К.), автор застерігає нових лідерів від зради народові – волею, стійкістю та силою якого було здобуто перемогу. За цією перемогою – духовна спадщина сотень тисяч українців минулих поколінь… Це дає моральну підставу возвести політичні події тієї суворої зими до рангу релігійних свят українського народу».
Отже, після возведення політичних подій до рангу релігійного свята, оспівувача цього свята можна возвести у ранг пророка, і відповідно, вимагати від нього належної поведінки. Тобто виходить як у Івана Франка: «Все, що мав у житю, він віддав/ Для одної ідеї,/ І горів, і яснів, і страждав,/ І трудився для неї». Ці рядки мають стосуватися поета-пророка (Сальвадор Далі після самопроголошення себе генієм дуже уважний був до процесів дефекації. Аякже! Геній має бути геніальний у всьому!)
У Дрогобичі на честь 100-річчя від написання «Мойсея» 2005 року перевидали франкову поему. Павличко до неї написав передмову. Вірш «Не зрадь!» з уже згадуваної однойменної книжки має епіграфом: «Народе мій, замучений, розбитий…» Втім, порівняння з Франком, до якого сам прагне Павличко, останній навряд чи витримає… «Народе мій воскреслий, що з тобою?/ Невже на те вставав ти з домовини,/ Щоб знов укритись рабською ганьбою…/», – звертається до народу Дмитро Павличко так, ніби є Іваном Франком-2, і потім закликає його: «Не стань плебеєм, взявши на Майдані/ Тягар державотворчих зобов’язань…/» Зрештою, коли Франко просить народ прийняти скромний свій дар «весільний» «твойому генію», то Павличко просто перепрошує у народу за «цей голос розпачу», бо він «твій син, що в кам’яній пустині/ Стелив тобі своє життя під ноги». Ну нащо ж так принижуватися? Нехай навіть і перед народом…
Я не прихильник такого пафосу, як у Павличка, але він мене і не дратує особливо, водночас риторика лишилася та сама, як і за радянських часів, стилістика – та сама, міняється хіба що ідеологія: «Благословляють подвиг наш народи,/ І дивиться планета, як сльоза,/ На помаранчеву зорю свободи,/ Що з наших рук зійшла на небеса». Зі зміною ідеології зникне цінність цього вірша. Опоетизувати можна все що завгодно, навіть – опаришів. Але, як на мене, виходити при цьому слід на вищі щаблі абстракції. Поезія не повинна обслуговувати державні й політичні потреби. Головна її ціль – духовні потреби людини, особистості, а вже потім – абстрактної маси, народу; інші цілі – другорядні.
У випадку з Богданом Бойчуком уникнемо зайвого моралізаторства. Знаний автор, один із чільних поетів Нью-Йоркської групи, видав чергову книжку, цього разу – поетичну, «Київські екслібриси». Вона містить вірші, присвячені Києву, і має «Помаранчевий додаток». М’які, «помірковані» тексти випромінюють любов до української столиці й виглядають щоденниковими записами особистих емоцій автора: «Люблю/ сходити вниз до кафе/ в театрі «Колесо»,/ сідати за високим столиком/ і, попиваючи коньяк/ або espresso,/ окутуватися/ завісою/ театральної ностальгії». Є тут у цій простоті щось від японської поезії, а є і щось формальне, вихолощене. Сам спосіб подання (кожен вірш пронумерований і названий на честь певної місцевости чи реалій міського життя) викликає враження побіжного огляду, такої собі екскурсії, про що свідчать самі назви: «Піцерія коло Золотих воріт», «Дніпро», «Хрещатик», «Метро», «Байкове», «Бульвар Шевченка», «Аскольдова могила», «Базар на Лівобережжі», «Гідропарк», «Либідь», «Сквери і скверики», «Ленін напроти Бессарабки» тощо. На жаль, додати нічого.
Такий само щоденниковий, а може, навіть і газетний, «Помаранчевий додаток»: «Ніколи на Майдані/ не було/ стільки веселих облич./ Бо помаранчеве – / це запах надії,/ це колір любови,/ це народження нового».
Принагідно згадалися рядки Володимира Затуливітра про Київ: «Іду собі гамором Києва, йду,/ і так на душі многолюдно і тихо./ Мов наче не я, мною Київ іде…»
Наступну книжку упорядкувала Марія Ревакович. «Півстоліття напівтиші» – чергова антологія поезії Нью-Йоркської групи. Її цікаво читати не лише шанувальникам НЙГ, а й фахівцям-літературознавцям. Принаймні я з невимовним захопленням прочитав ті уривки зі вступної статті Марії Ревакович, заради яких власне й затівалося подібне видання. Виявляється, що в півстолітній історії групи можна виокремити три фази: «фаза формування й закріплення (1956 – 1971); фаза розпорошення й індивідуалізації (1972 – 1984); фаза перегрупування і збереження спадщини (1985 – 1999)». «В історії українського модернізму творчість Нью-Йоркської групи становить завершальну, синтезуючу й одночасно гібридну (у такому сенсі, що поєднує елементи європейського високого модернізму й історичного аванґарду) стадію», – ставить логічну крапку упорядниця. Розумієш, що це вже, дійсно, і є завершальна стадія. Не буду сперечатися.
Наявні в «Півстолітті тиші» й поезії Романа Бабовала. Про нього Ревакович написала, що його «здебільшого мініатюрні поезії… відкидають похмурість і журбу». А я знайшов досить «похмурий»: «срібні павуки/ сплели собі клубочок щастя/ за жменю трухлих слів/ і нам/ невже ж/ уже вмирати/ час».
Жаль, що фактично за короткий період з української поезії вирвали кілька яскравих сторінок. Пішли з життя поети, які були ментально й за духом близькі. Помер уже згаданий Роман Бабовал, померли Віктор Кордун і Валерій Ілля, талановитий перекладач
Михайло Москаленко й поет Михайло Саченко.
Вони всі були ще достатньо молоді. Втрати для культури неоціненні. І чомусь про це ніхто не каже вголос!
Звичайно, поетичне життя бурхливо нуртує в літературних виданнях. Усе це стане трохи згодом матеріалом для майбутніх книжок. «Кур’єр Кривбасу» під вправною орудою талановитого літератора і видавця Григорія Гусейнова дотримується паритету, друкуючи в своєму виданні поезію різних напрямків. Ось видрукував Олега Коцарева, який удає, що він миролюбний провінціал, а насправді «азарт» римує із «Камазом» і мріє тихцем про загибель торгівлі. Видрукував Миколу Корнищана та Андрія Підпалого, котрі займаються нагромадженням матеріалу. Перший: «під плямами неба озеро зберігає наші душі фільтровані крізь призми повітря». Другий: «тобі шлю цікавість майстерности підневільности потреби перебувань».
Вистачило двох чисел реанімованого «Літературного Львова», щоб зробити відкриття.
Бо у Львові з’явилася така собі Гриця Ерде. Мені розповідали, що німецькою «ерде» означає «земля». Вона пише дивні картини, здається, щось є тут близьке до жіночого «надриву» Христі Оленської. А тексти в неї іще простіші синтаксично за тексти Патриції Килини з численними повторами й нібито навіть банальні. Гриця Ерде: «коли ти прийдеш?/ я покажу тобі/ наших нових дітей…/ та і їх тобі їх уже не впізнати». Або отаке: «трава зелена зайшла за обрій/ тихо шепотів страшні якісь Речі/ мені дух чи привид/ випасаючи на тій/ траві зеленій що зайшла за обрій/ зграю вовків».
Цікаво, що у тих поетів (поеток) у голові?
