Коли досліджуєш історію УПА або історію виникнення Зміївих валів, коли займаєшся бойовим гопаком або дивишся на київське середмісття з гущавини троєщінсько-русанівських проток, коли читаєш Себастьяна Фабіана Кленовича або єретично божевільних піїтів Київської школи, то мимоволі починаєш осягати наскільки не пасує Україні її влада – починаючи від кумедного товстунчика Кравчука до теперішнього пана помаранчевого бухгалтера.
Всі вони, ці товстунчики, виглядають на тлі України як зграя гнойових мух на тлі гранітної скелі. Звичайно, що тут постає питання – а чому ж ми допустили оце панування гнойових мух над нами - і на це питання треба шукати відповіді дуже-дуже довго, і ці пошуки складатимуть тему цілої наукової розвідки.
На жаль, відповіді на це питання ніколи не дасть наша хатня і недолуга політологія, яка більше нагадує за висловом культового українського драматурга збіговисько „наукових дослідників калу”, а не поважний гурт серйозних науковців. Цих хробаків більше цікавитиме, що зробив Ющенко, куди пішов Порошенко, коли його туди послала ввічлива та інтеліґентна Юлія Володимирівна і як він туди дійшов і чи вистачало йому в дупi вільних місць, і як встигла туди сама леді Ю по тому, як послав її у ту ж саму тісну місцину містер Ю – таке собі відьмацьке ворожіння на недоїдках з панського столу чи то на лайні з панської вбиральні. Ці хробаки або не знають, або не хочуть говорити, що ми живемо у доволі таки жаску і темну добу людської історії, майже напередодні перших сурм Судного Дня, коли вже вийшов звір із безодні і той звір називається Неолібералізм і на ньому сидить блудниця вавилонська і її звати Глобалізація, і ніякої справедливої влади та гідного життя в Україні – себто, коли вам вистачає і на м’ясо і на відпочинок за кордоном і на цікаві книжки українською мовою і на квартиру в будинку з консьєржем, підземним паркінґом і басейном на даху, і для цього не треба дурити ближнього свого, торгувати анашею та брати хабарі – не буде й близько й далеко, якщо помаранчеві хлопці кажуть про справедливість, а самі грають за тими правилами, які придумали звір з безодні та вавілонська блудниця.
Одне словом, коли ви хочете збагнути, що робиться в Україні, то не тиняйтеся нудними сайтами колишніх викладачів історії КПРС та комсомольських шестірок – вони ще не виповзли з радянських ясел – ліпше перечитайте Апокаліпсис Іоанна Богослова. Дуже сучасна книга, українці мої. Втім, сьогодні мені хотілося б поставити теперішній владі декілька питань, які через їхню риторичність та незручність можна порівняти з ножами, що встромлюються у спину і я це робитиму з чистим сумлінням. І не тільки тому, що був на Майдані у відморожені дні псевдореволюції глевкої як гарбузяна каша і не тому, що з влади вже пішли ті люди, які надавали їй хоч і слабкий, але наявний консервативно-революційний шарм і не тому, що я є платником податків, а лише тому, що, на мою думку, причетність до влади це - передусім відповідальність за Вітчизну, а не раювання серед свинячого караулу поблизу глибочезної годівниці.
Ніж перший. Люди, яки прийшли до влади, експлуатуючи український націоналізм, нехай у його найбеззубішому варіанті, так і не спромоглися сформулювати українську національну ідею, себто вони так і не сказали для чого ми в цьому світі і яким є імператив нашої експансії та її мета і, врешті-решт, де вони ці примари – українська експансія та українська реконкіста – хоча б в самій Україні? Людей, які могли б дати відповіді на ці питання, вперше за 15 років – помаранчева братія чмирить і витісняє на марґінес. Не здивуюсь, якщо ветерани акції „Україна без Кучми” та вуличних боїв 9 березня 2001 року знов стануть об’єктами пильної уваги спецслужб. Певно, дається взнаки зачарованість блудницею та звіром з безодні на печерських пагорбах, а творення національної ідеї знов стає справою контр-еліти. Та для чого ж нам тоді така еліта, яка не контр-, якщо вона копіює найгірше, що відрізняло стару владу і знов витягає із розмальованого сундука українського безчасся улюблене гасло духовних кастратів, прагматиків (тих, що п’ють з калюж) та інших партачів життя – „Моя хата з краю”? Ми чуємо знову і знову, що Україна – слабка і ми маємо сидіти тихесенько-претихесенько, як миша під віником. Бо інакше – гаплик. Може їхня псевдо-держава і є слабкою, не знаю. Наша Україна – без лапок, знаків оклику і прапорів кольору гарбузяної каші є міцною, хоч і закутою. Чому ж помаранчеві не можуть її розкувати? Не можуть або не хочуть? А може, в них просто клепка в голові тільки і працює що в бік економіки – тоді нащо ж керувати державою? Україна – це вам не якесь Лажіо ЛТД, панове.
Ніж другий. Мені неприємно, коли Президента моєї країни називають „генерал-губернатором штату Юкрейн” або „маріонеткою вуйка Сема”. Мені бридко від таких безсоромних звинувачень, друзі. Але ж чому влада не проводить активної зовнішньої політики, яка, звичайно ж, має керуватися принципом не складання усіх яєць до одного кошику, себто попри добрі стосунки з США та ЄС ми маємо пам’ятати, як нам відкомпенсували закриття ЧАЕС та згортання Бушерського проекту. Ми маємо пам’ятати, хто встановлює правила у цьому світі і на цьому святі життя, на якому, до речі, піднакопичилося забагато зайвих і ці зайві попри членство у СТО чи, навіть, ЄС почуваються бідними та приниженими родичами. Невже такою поганою є ідея про анти-глобалистську вісь КНР-Венесуела-Бразилія? Звичайно ж, нам не варто бігти стрімголов до Лулу, Чавеса та правнуків Конфуція, але чому б не розвивати з ними стосунки на випадок того, що євроатлантичних пацанів взагалі перемкне в українофобський бік від тяжкого набігу російських нафтодоларів?
Обидва узбережжя північної Атлантики завжди готові підіграти кремлівській потолочі у її дурнуватому хизуванні золотоординськими м’язами, яких немає і не в останню чергу за кошт України. Здавати Україну – це давня традиція. Згадайте відношення в Європі та США до УНР, яку потрактовували як терористичне утворення, згадайте намагання знести пам’ятник Тарасу Шевченку у Вашинґтоні на початку 90-их років, тиск на Україну щодо ядерного роззброєння, згадайте проект корпорації „Ренд” щодо створення двох українських держав з кордоном по Дніпру, проект самостійної Галичини, фінансово надутий, як Затуліним, так і ЄСівськими мудрагелями-живодерами – невже цього замало для того, аби шукати альтернативний євроатлантичні інтеґрації зовнішньополітичний курс? Невже наше місце у лакейській прибудові до ЄС чи на кухні всесвітнього МакДональдсу? Невже апостол Андрій приходив проповідувати до такої ницої країни і серед слабкого народу вбачав благодать Божу? Та чи знають у секретаріаті президента (та й сам президент) саму ідею про вище покликання України? Мабуть, що ні. Куди ліпше вести дочку до школи, де навчають англійською, – ніяких тобі вищих покликань якоїсь там Ukraine.
Ніж третій. Питання енерґетичної безпеки України зависає у повітрі, як герой голлівудської „Матриці”. Слідом за Гюго можу повторити, що наша смерть має східне наймення. Допоки ми сидимо на російській нафтогазовій голці, ми можемо попри просвітянсько-спілчанські шмарклі констатувати смерть української ідентичності. Української України не буде. Російська нафта і російський газ ліпше за валуєвські циркуляри та кагановичеві голодомори знищують Україну, а стерва-економіка впливає на мавку-культуру, а точніше на її відсутність – кацапська попса та кацапські фільми для чавунноголових на провідних українських телеканалах нам ґарантовані. Вірю в Україну – переконували передвиборчі постери Ющенка. Цікаво, в яку Україну вірить пан помаранчевий бухгалтер? У малоросійській федеральний округ із монголоїдним обличчям? У сміттезвалище для вульґарного шлаку російської культури? Тепер, стає ясно, чому російські чорносотенці преспокійно топчуть священну бруківку нашої столиці, погрожують відновленню в Києві однієї з історичних українських церков і розводять остогидлий сопух щодо „второго язіка”.
Справді, страшно. Що ж то за українська, перепрошую, влада, яка не розуміє настільки очевидних речей?
Ніж четвертий. Не для кого не є таємницею, що саме наші брати-галичани були впродовж передвиборчої холодної війни 2004 року найвірнішою гвардією теперішньої влади, адже її, влади, (тоді іще опозиції), передвиборча українофільська риторика могла забити баки кому завгодно і не лише колишнім підданим Габсбурґів, у яких простежується генетичний потяг до інтеліґентних людей при державному керуванні. Цікаво, а чим подякувала нова влада найприхільнішому до неї реґіону України? Може, програмами розвитку малого та середнього бізнесу? Може, влада ініціює туристичний бум в Карпатах, створюючи для цього необхідні умови?
Боронь Боже – влада відновлює пам’ятники окупантам цього краю. Йдеться про цвинтар Oрлят. Пам’ятник полякам у Львові, які задушили ЗУНР – для декого це гірше, аніж пам’ятник есесівцям у Бабиному Яру. На жаль, наш наддніпрянській загал погано знає історію Галичини – але завжди є можливість узнати краще історію західної гілки нашої нації і переконатися, що відновлення польських військових поховань на галицькій землі гірше за зраду тих людей, які готові були накласти головою за помаранчевих витівників-масовиків. Чекати лишилося побудови пам’ятника загиблим воїнам хана Батия під час облоги Києва і до того ж якраз на Майдані, адже в грудні 1240 року їх там пребагато лягло трупом, прориваючи Лядські ворота. Якщо вже на галицькій землі знайшлося місце для меча кривавого короля Болеслава, яким той лях паскудив Золоті ворота, то у Києві знайдеться місце для вузькоокого вершника у гостроверхому шоломі, який топтатиме своїм конем воєводу Дмитра, організатора оборони Києва і, до речі, підданого галицького князя Данила. Цікаво, а чи піде Ющенко знов на Говерлу? Боюсь, що цього разу розбурхані духи Карпатських гір можуть скерувати блискавки влучніше, аніж під час попереднього "походу".
Ніж п’ятий. Знову ж таки нам казали під час передвиборчих перегонів, що Віктор Андрійович – щирий християнин. Скільки у цьому християнстві розуміння світоносної природи Царства Божого, а скільки – переляку сільського хлопчика, якого бабуся примушує бити доземні поклони, додаючи при цьому дзвінких стусанів, сказати наразі важко – адже мимоволі виринає фуршет на дворі Софії Київській. Фуршет з нагоди 14-ої річниці української незалежності. Фуршет був увечері, коли на Хрещатику простолюд мав свій фуршет з пивом, горілкою та дурною кров’ю п’яних бійок. Але вранці, у Софії був молебень за Україну, на якому наші державники та державці прикидалися християнами, аби ввечері у двох кроках від місця молитви влаштувати щось разюче подібне і на корпоративну вечірку, і на чорну месу. Для чого? Невже в Києві замало місць для світських веселощів? Чи двір храму менш сакральний за самий храм? Христос батогом виганяв з храму тих, що гендлювали у храмі, а що він зробив би з тими, які влаштовують свято гріховної плоті, шлунку та тугого гаманця на подвір’ї Дому Божого? Але мене хвилює інше – з ким залишиться влада? Адже не я один бачу все, про що написав. Припустімо, я ніколи не страждав на ющенкофілію, але гучні ляпаси отримали ті, для кого перемога Ющенка мала б стати трохи не реінкарнацією Золотого Віку. Невже нас чекає ще один Майдан? І якщо так, то чи буде він так само безкровним?
Від редакції: Розміщуємо цей контраверсійний текст з метою показати ті настрої, які охопили певну частину українського суспільства.
