Як нам облашувати Кубок України з футболу?

Добігає кінця розіграш Кубка України з футболу 2025/2026 років — вже тридцять четвертий подібний турнір за часів незалежності. Скоро ми дізнаємося ім’я володаря національного трофею цього сезону: або це буде неодноразовий переможець даного змагання «ДИНАМО» (КИЇВ) (як сподіваються багато його фанів); або фартовий ФК «ЧЕРНІГІВ», в [короткій] історії якого і близько не було такого видатного досягнення.

Хто переможе: записний фаворит або безпросвітний андердог?

Час покаже...

А поки хочеться:

а) зануриться в історію цього змагання;

б)оцінити його досягнення та сучасне значення для вітчизняного футболу; і, нарешті,

в) передбачити (опираючись на а) та б)) перспективи його розвитку. Тому моя стаття буде складатися з трьох частин, кожна з яких розкриватиме відповідну тему.

***

...Кубок України з футболу — дуже давній турнір, який веде своє коріння з тридцятих років минулого століття, тобто ще з совєтських часів, задовго до незалежності України і першого суверенного чемпіонату.

В 1936 році в «странє Совєтов» пройшла грандіозна реформа футбольного чемпіонату: республіки відмовились (самі?!) від окремих республіканських першостей та чемпіонатів міст на користь всесоюзного чемпіонату за клубним принципом, де команди були розподілені за загальносоюзними класами (лігами), і змагалися за коловим принципом.

До того у кожній [формально незалежній] республіці проводився свій власний чемпіонат. Так, в УССР з 1921 р. по 1928 р. було проведено 6 змагань (1921-1924, 1927, 1928), де участь брали збірні міст. (Слід зауважити, що, як правило, футбольні змагання проводилися в рамках чергової всеукраїнської спартакіади, і, зазвичай, за олімпійською системою).

Беззаперечними фаворитами у цих змаганнях від початку була збірна м. Харків (до 24.06.1934 місто було столицею УССР), яка виграла перші 6 турнірів. Щоправда, не обходилося без конфузів. В першості 1927 р. збірна Харкова програла зональний фінал збірній Миколаєва (2:3), але подала протест і домоглась участі у фінальній пульці "сверх штата«(?). В фіналі харків’яни вже гав не ловили, а взяли у кривдників переконливий реванш (10:2!), а загалом закінчили турнір на першому місці (+4=1-0, голи 24-5). Турнір 1927 року відзначився ще одним досягненням: у ньому взяли участь представники з усіх округів УССР (яких на той час було 41), що стало абсолютним і неперевершеним рекордом (щоправда, футбольні статистики з-за «поребрика» нараховують в тому турнірі лише 35 «живих» команд з різних українських міст)

Але в 1929 році формат футбольного турніру в УССР змінився. Замість децентралізованої всеукраїнської спартакіади була проведена першість Всеукраїнського Пролетарського Спортивного Товариства «Динамо» (далі по тексту — «Динаміада»). Це свідчило, зокрема, про посилення влади «каральних органів» на місцях, які без проблем могли залучити кращих спортсменів республіки до своїх лав. В першості взяло участь цілих 19 (!) «динамівських» команд з різних міст України (що теж стало рекордом для подібних змагань на багато років вперед), а турнір, як було заведено у подібних структурах, проводився централізовано — в м. Києві. В фіналі зійшлись «динамівці» Харкова та Києва. Перемогли, як і очікувалося, більш досвідчені (столичні) харків’яни — 3:1.

В 1930 році всеукраїнські змагання з футболу геть не проводилися (можливо, через чисельні заворушення проти тотальної колективізації (Див. «1930. У.С.Р.Р. Повстання» : наук.-попул. нариси / Володимир Тиліщак. — 2-е вид. — Київ: Смолоскип, 2017).

Але наступного року відбулося відразу дві першості (за обома форматами): і серед збірних міст (за олімпійською системою), і Кубок Всеукраїнського ПСТ «Динамо» (також за олімпійською системою). В першому фіналі 03.06.1931 зійшлись збірні Києва та Харкова, де перемогу несподівано святкували кияни — 3:1. (Слід заначити, що з 22-х гравців, що грали в фіналі, 18 були членами товариства «Динамо».) Через 9 днів майже ті ж самі гравці зійшлися в фіналі «Динаміади» — і знову Київ переміг Харків — на цей раз з рахунком 3:0! Гегемонії Харкова на всеукраїнських змаганнях було покладено край...

Та Харків і не думав здаватися. В сезоні 1932 року він взяв реванш в обох турнірах. У «Динаміаді» Харків двічі переміг Київ (2:0 у коловому турнірі і 1:0 у фіналі), а в чемпіонаті міст (куди збірна Києва навіть не потрапила, програвши відбір збірній Вінниці — 1:4) переміг всіх суперників (+3=0-0, голи 12:2).

В 1933 році чемпіонат міст не проводився (також можна припустити, з яких причин), але «Динаміада» відбулася: у фіналі «Динамо» (Київ) перемогло «Динамо» (Харків) з рахунком 2:1.

В 1934 році — році, коли столиця совєтської республіки переїхала в Київ — Харків востаннє голосно заявив про себе. В «Динаміаді» слобожанці в фіналі перемогли киян 3:1, а коли ті домоглися перегравання, взагалі «прибили» їх з непристойним рахунком — 5:0! У фіналі першості міст перевага Харкова над Києвом була не така відчутна — «всього лиш» 1:0.

В останньому «доклубному» сезоні 1935 року Харків виступив слабко, не потрапивши в фінал жодного з всеукраїнських турнірів. Зате з’явився новий конкурент. У фіналі «Динаміади» кияни не без труднощів здолали Дніпропетровськ (3:1), взявши реванш за поразку (1:2) у відбірному турнірі. А ось у фінальному турнірі збірних міст несподівано торжествувала збірна Дніпропетровська (+2=1-1, голи 9:6), яка за додатковими показниками обійшла Київ (+2=1-1, голи 8:6) і стала чемпіоном. Причому «винуватицею» тріумфу збірної Дніпропетровська стали збірна Сталіно (суч. Донецьк): аутсайдер в передостанньому матчі, як то кажуть, уперся рогом і переміг вдома збірну Києва (1:0), але в останньому турі в гостях «згорів» Дніпру з [прийнятним] рахунком — 0:3. То чи слід дивуватися тому факту, що через певний час кращі гравці Дніпропетровська В.Гребер та П.Лайко опинилися в складі «Динамо» (Київ)?

Завершуючи розповідь про «доклубний» період в українському совєтському футболі, хтось запитає: а як же чемпіонат СССР? Чи проводився він до 1936 року взагалі, і в якому форматі?

Так, проводився — аж 5 разів (1924, 1928, 1931,1932, 1935): перші три першості розігрувалися у форматі збірних республік, а останні 2 — у форматі збірних міст. Так ось, перший чемпіонат СССР (раніше я помилково вважав, що це був вже третій за хронологією турнір — авт.) виграла... збірна України! Спочатку була розгромлена збірна Закавказзя, складена з кращих футболістів Баку, Тифліса і Батума _- 4:0; а у фіналі була переможена збірна РСФСР (2:1).

Щоправда, під прапором УССР на турнір поїхала де-факто збірна Харкова — гегемон тодішнього українського футболу. Пізніше це вик 1f40 ликало певну плутанину, бо і РСФСР представляла збірна «города Лєніна» (див. А. Коломієць «Флагман футболу України (1924-1992)» — Київ, 2024. — книга є в вільному доступі в Інтернеті; після її (книги) виходу я переглянув деякі історичні(статистичні) аспекти). В свою чергу левова частка футболістів з Харкова (9 з 11) презентувала команду «Штурм» — домінатора тодішнього харківського футболу, незмінного чемпіона міста 1920-1927 рр. (аж поки кращі гравці директивно не були переведені в «Динамо» (Харків)).

На додачу, збірна України (збірна Харкова?) перемогла збірну СССР (складену з москвичів та лєнінградців) в першому її офіційному (товариському) матчі — 1:0, про що «за поребриком» взагалі воліють не згадувати в своїй статистиці.

Ця перша перемога була настільки вагома, що в Харкові вболівальники улаштували масові святкування з приводу [подвійної] перемоги.

Ось тут би я хотів зробити паузу та звернутися до президента клубу «МЕТАЛІСТ-1925» Богдана Бойко, до голови наглядової ради Володимира Носова, та інших акціонерів клубу.

P.S. І, будь ласка, заберіть з клубного сайту цю дивну заяву: «Що цікаво, дата означає зовсім не дату заснування ФК „Металіст“, якого де-факто вже більше року, як не існує (?!-авт.). „1925“ — це дата, коли в радянській Україні чемпіонат почав проводитися за участю футбольних клубів, а не збірних міст (?!!-авт.)»

Якщо хтось уважно читав цю статтю, то вже знає, що збірна Харкова після 1925 р. ще 4 рази виборювала перше місце на всеукраїнських змаганнях (1927, 1928, 1932, 1934). Не треба принижувати історичні досягнення Харкова...

***

Та повернемося в 1936 рік.

Що дала клубна реформа совєтському футболу?

По-перше, клубний принцип дозволив проводити сталий турнір сильніших команд «червоної імперії» за прогнозованою коловою системою.

По-друге, клубний принцип давав більше фінансових можливостей (від початку зарплата гравців вищого совєтського дивізіону визначалась в 1000 рублів + преміальні (до 40% від продажу квитків); у гравців нижчих ліг оклади і преміальні, відповідно, були менше).

Але був тут і ще один момент, який не відразу впадав у вічі.

При загальносоюзному чемпіонаті національна ідентичність розмивалась, а замість неї приходив «советский человек», чи то пак, «советский футболист». Якщо до цього кожна команда прагнула стати чемпіоном СВОЄЇ республіки, то тепер всі намагалися стати «всесоюзними чемпіонами», грати за збірну СССР, а не за свою національну республіку (яка ніде і не грала...). При цьому активно проходило клонування «загальносоюзних» команд. Наприклад, команди «Динамо» були в Києві, Мінську, Москві, Тбілісі... [І те, що багато українських футболістів та тренерів і нині лаються, за московським звичаєм, матом — це також рудимент «советского футбола».]

В результаті клубної реформи українські [клубні] команди опинилися у різних дивізіонах совєтського футболу, а високим званням чемпіона України (УССР), стали нагороджуватись команди нижчих ліг, створюючи таким чином у українських футболісті комплекс меншовартості...

Щоправда, якісь «криптобандерівці» (чи «криптопетлюрівці»?) в спортивному комітеті України не бажали здаватися, їм все ще бул 1f40 о цікаво [в спортивній боротьбі] виявити сильнішу команду республіки, а тому весною 1936 року влаштували «Весняну першість УСРР серед показових команд», в якій взяли участь всім кращих клубних команд республіки. Турнір (за олімпійською системою) розпочався ще до початку весняної першості СССР, а фінал втиснули між 5-м та 6-м туром весняної частини всесоюзного чемпіонату. В фіналі «Динамо» (Київ) розгромило «Динамо» (Одесу) — 6:0, а в першому (весняному) чемпіонаті СССР зайняло 2-ге місце, поступившись лише одноклубникам з Москви.

Наступного, 1937 року (про перипетії спортивної боротьби в якому див. тут) , українці знову примудрились провести весняну першість УССР (також за олімпійською системою). Участь у ній взяли 39 команд (в т. ч. найсильніші команди республіки), а в фіналі знову зустрілися динамівці Києва та Одеси. Не без труднощів перемогу здобули кияни — 4:2 (2:2 в осн. час.) і їм вручили спеціально виготовлений кубок. [В українській вікіпедії викладено відразу 2 версії (?!): і 1) що турнір 1937 року був першим Кубком УССР, і 2) весняною першістю (чемпіонатом) УССР (за олімпійською системою). Цікаво, що капітан київських динамівців К.Шегоцький (Щегоцький) в своїх мемуарах вважав, що вони грають саме в Кубку!]

(Щегоцкий К. В. У грі та поза грою.— К.: Здоров’я, 1991. — сс.135-136)

Тоді ж, напевно, організатори подумали: якщо турнір проводиться за кубковою системою, і сам приз у вигляді кубку — то і назвати його слід Кубком УССР. Так наступного року і зробили.

Кубок УССР 1938 року (типу 1-й офіційний турнір з такою назвою) розтягнувся з середини травня до середини жовтня, а його особливістю стало те, що стадії з 1/128 по 1/16 одночасно були стадіями з 1/512 по 1/64 Кубка СССР, тобто всеукраїнський турнір намагалися інтегрувати у всесоюзний. У змаганні взяли участь близько 100 команд, а 6 команд-майстрів, які грали у класі «А» (вища ліга) чемпіонату СССР доєдналися до Кубку зі стадії 1/8 фіналу. У вирішальному поєдинку київські динамівці перемогли київський «Локомотив» з рахунком 3:1.

Однак попри масовість Кубка УССР 1938 р., це стало не тріумфом, а початком падіння цього турніру. В класі «А» чемпіонату СССР 1939 р. повинно було грати 14 команд з 7 міст СССР (6 (!) — з Москви, 3 (?!) — з Лєнінграда, по 1 — з Тбілісі, Києва, Сталінграда, Сталіно та Одеси) за двоколовою системою — всього 26 турів. Для периферійних команд це була жахлива логістика (все залізничним транспортом, бо літаки не всі могли собі дозволити). До того ж переможець Кубка УССР стартував тільки з 1/16 Кубка СССР, а команди груп «А» і «Б» чемпіонату СССР потрапляли в Кубок СССР автоматично. Не дивно, що кращі українські команди того року проігнорували Кубок УССР, а переможцем став провінційний «Авангард» (Краматорськ).

Здавалося, турнір втратив статус «всеукраїнського» назавжди...

Втім, в 1944-1948 рр. в Кубку УССР знову почали брати участь всі найсильніші команди (див. таблицю нижче):

ПЕРЕМОЖЦІ КУБКУ УССР 1944-1948 РР.

Таке «послаблення» з боку союзного центру було пов’язане з тим, що в 1944 році чемпіонат СССР взагалі не проводився, а в 1945-48 рр. він був відносно коротким, і українські клуби встигали провести матчі на Кубок УССР до середини листопада (звісно, українські команди з вищих ліг (класів) приєднувалися до розіграшів Кубку на пізніх етапах).

Однак вже з 1949 року сильнішим командам республіки знову стало не до Кубку УССР (до участі в якому їх ніхто і не силував). Статус змагання став постійно знижуватися (вірніше, його постійно з(при)нижували), в деякі періоди (1959-1971, 1977-1989) його взагалі не проводили. Два останні сезони Кубку УССР взагалі розігрувалися клубами української зони другої ліги чемпіонату СССР, тобто 4-ї (?!) за силою ліги чемпіонату СССР (вища ліга — перша ліга — західна буферна зона другої ліги — перша (українська) зона другої ліги). Переможцем останнього, 26-го Кубку УССР з футболу, став шепетівський «Темп», який у фіналі переміг «Верес» (Рівне) з рахунком 2:1 — і ця перемога дозволила команді потрапити в перший чемпіонат вищої ліги незалежної України (щоправда, з якої шепетівці відразу ж вилетіли).

***

«Ітогі подвєдьом», як казав один класик української літератури.

Український футбол має довгу історію, а першість з футболу в УССР регулярно почала розігруватися ще ДО т. з. «неофіційних чемпіонатів СССР» (не кажучи вже про «офіційні»). Майже завжди чемпіонат проводився за олімпійською системою (або з її елементами), що дозволяє кваліфікувати його як кубкове змагання (втім, чемпіонати світу з футболу також де-юре «Кубки Світу»).

Кубок совєтської України був елементом її квазідержавності. На певному етапі це, де-факто, і був неоголошений чемпіонат України з футболу, за першість в якому змагались найкращі українські команди з Харкова, Києва, Дніпропетровська, Одеси, Донецька і інших міст України.

До другої світової війни (і відразу по її закінченню) боротьба за першість в чемпіонаті УССР та Кубку УССР точилося між представниками Харкова і Києва. (І дуже прикро, що в поточному розіграші «ретро-фінал», через пе(о)вну недбалість харків’ян, не відбудеться...)

Союзна влада, одначе, завжди косо дивилася на цей турнір, бо не толерувала будь-які ознаки української державності або незалежності. Не дивно, що турнір дивом відродився (в дуже урізаному вигляді) після величезної перерви буквально перед розпадом СССР, і лише з 1992 став повноцінним всеукраїнським змаганням.

Та про це ми поговоримо у наступній частині.

(Далі буде...)