«Одружишся ти чи ні – все одно про це пошкодуєш». Про музику, алкоголь, красивих жінок та політику лише для І-Репортера розповідав той, кого знає нічний Київ.
Вася - лідер проекту «Вася Клаб» Василь Гонтарський
Вася, ти зараховуєш себе до української андерграундової культури?
Знаєш, ти перша, хто мене це запитав. Я скажу так. Щодо української естради, то я – в андеграунді. Хоча, за великим рахунком, я - попсовик. В Україні є багато цікавих андерграундових проектів, але, на жаль, у нас немає можливості піарити такі акції. Є хлопці, які працюють набагато краще та яскравіше за мене. Але мені пощастило, що я народився тут і з самого початку робив все тут.
За великим рахунком, я - кон’єктурщик. Я вмію зробити шоу. Звичайно, вкладаю в це душу, хоча на сьогодні я вважаю проект «Вася Клаб» андеґраундом. Але є ще й інший проект – «Вася та Хобот». Є такий Юра Хобот. Він контрабасист. Коли я був у Парижі – написав декілька пісень. Коли я це приніс у команду, то чуваки зіграти їх могли, але відчуття музики не було. Мені цього не треба було. І я зрозумів, що зі своєю групою я ці пісні співати не буду. Я взяв Хобота, ми з ним прибігли на студію і за два дні все записали. Без репетицій – без нічого. Оце ось андеґраунд. Це дуже яскравий андерграундовий матеріал.
Є люди, які творять щось і їм байдуже, як це сприйметься. Головне – виразити себе. Ти себе зараховуєш до таких, чи ти підлаштовуєшся під слухача?
Я не повірю, що є якісь люди, які щось роблять і їм байдуже що це буде. Якщо людина робить, то з якоюсь метою. У мене навіть є певне коло людей, з якими я раджуся, і коли я пишу якусь пісню, то зразу думаю, а що про це скаже той-то, чи той-то. Взагалі, перший мій альбом «Хіпан» я писав на кухні у мого друга Толі Ремезова.
Якщо постійно дивитися на те, що тобі кажуть люди – нічого нового та геніального не вийде.
Хтось з греків колись сказав «Для того, щоб бути геніальним зовсім не обов’язково знати своїх попередників». Якщо мене питають, яку я слухаю музику, то відповідаю, що ніякої. Не читаю, не слухаю. В мене є якісь пріоритети в музиці та прозі, але це – лише іноді. Мої музиканти – мої друзі. Якщо я приношу пісню і вони зразу грають і заводяться – значить пісня потрапила в десятку. В мене ж взагалі ж немає музичної освіти.
Ти був на фестивалі в Гуляйполі «День незалежності з Махном». Як ти про нього дізнався, хто тебе запросив і які твої враження?
Запросив мене туди Олесь Доній. Буквально за одну зустріч ми вирішили всі питання. Я згодився, бо акція сама по собі дуже цікава. Вона альтернативна, адже кожен художник – це альтернатива державі. Це була перша акція. Знаєш, кажуть, що перший млинець комом. Він трохи і був комом, але, люди добрі, хочу сказати, що зібрати таке музично-поетичне тусе, звести в одне місце, розташувати, домовитися з місцевою владою – це коштує дуже дорого. Моральні затрати. Я не буду казати про недоліки. Якщо ця акція буде мати життя наступного року, то я б із задоволенням прийняв участь.
А як ти ставишся до постаті Нестора Махна. До цього ти щось знав про нього?
Я не дуже ним цікавився, але те що він зробив – мені імпонує. Зробити свою державу в Гуляйполі зі своїми грошима…
Скажи мені, чому "Вася Клаб"? Назва ж геть не українською звучить. Ну якщо "Вася", то чому "Клаб"?
З самого початку це – експериментальний проект. Я знав, що рано чи пізно я прийду до цієї музики, але ніколи не думав, як я це зроблю. Справа в тому, що ми з Толею Ремезовим постійно їли м'ясо з картоплею у нього вдома, я писав пісні. Тут з’явився акордеоніст. Він привів тромбоніста. Ми у Толика зробили дві репетиції, в результаті чого на Толика сусіди написали петицію. У мене питають, чому у мене нема гітариста. Ну, я не знаю. Просто трубач привів з собою тубіста. Він так кльово звучав, що ми його взяли.
А перший раз ми виступили, як зараз пам’ятаю, у 2002 році. Тоді була галерея «Мистецький льох» і якраз тоді була передвиборча програма. «Партія регіонів» запросили сюди для пі-ар роботи такого-собі товариша Гельмана. Ну і Толя Ремезов у силу своїх тусовочних зв’язків домовився, що виступить класний гурт, але його ще ніхто не знає. А ми тоді взагалі ще разом жодної репетиції не провели. І ми прямо у Гельмана репетирували. А Гельман тоді був «московський папа». Він же, говорять, ще й з Єльциним працював. Але нам же музикантам… Ти знаєш, завжди при будь-якій владі були дві групи населення, які завжди користувалися попитом: музиканти та повії. Нам що білі грабують, що червоні – робота є завжди. Після третьої репетиції, коли ми шли, Гельман сказав: «А ви завтра тут будете грати?» Я кажу: «Так». «Ну якщо вам ще й завтра треба бути репетиція – то не питання…» Для мене це вже було показним. І коли я після нашого виступу йшов по вулиці, то зрозумів, що ми щось зробили. Всі на нас дивилися величезними очима. І з того моменту пішов «Вася Клаб».
Якщо ти вже торкнувся політики. Чи повинен музикант проявляти свої політичні уподобання? Бути на боці тієї чи іншої політичної сили? І взагалі, чи має він виявляти свою громадську та політичну позицію?
Так, ти вже сама відповіла на своє питання – громадянську позицію. Будь-яка людина, що живе в цій країні має виявляти свою позицію. Що таке музикант? Це людина, яка формує культурний пласт цієї країни, погляди людей на життя. І знаєш, іноді буває невідповідність – придумуєш у піснях одне, а рулять геть інші. І тоді така злість нападає. Але в цілому, неупередженість та безпристрасність має бути. Тим паче, що мені ця країна не байдужа.
Все-таки, коли під час помаранчевої революції Слава Вакарчук вийшов на Майдан до людей – це був показовий момент. І він тоді не побоявся прийти туди й сказати те, що він думає. І це добре. Ми тоді теж виступали тут в наметовому містечку. На Майдані на сцену було не прорватися – треба було в чергу ставати. Ми пішли шляхом найменшого супротиву. Ми домовилося, поставили в наметовому містечку апаратуру в й відіграли там годину.
Після цього мабуть були своїми в наметах…
Так. Та в мене й музика така, що ми стаємо своїми й бандитам, й академікам.
Ти себе зараховуєш до якогось музичного угрупування?
Ні, терпіти не можу будь-які тусовки. У мене є друг – він квадратний із чотирма ніжками. Я лягаю на нього і дивлюсь на іншого друга – телевізора. Я втомлююсь від тих безпонтових тусовок. Туди приходиш і бачиш, що всі такі розфуфирені, такі модні. Вони вже по двадцять років обговорюють хто гарний музикант, а хто ні, а самі нічого не зробили. Я якось поспілкувався з ними – жахливо. Навіщо витрачати на це стільки енергії?
Ну ти ж підтримуєш стосунки з якимись музикантами?
Так. Звичайно, у дуже тісних дружніх зв’язках я не перебуває ні з ким. А ось просто у дружніх – з Марічкою Бурмакою, з «Мандрами», «Вієм», «Кому вниз», «Перкалабою».
А ще така штука – у мене ж на сцені може бути п’ять музикантів, а може – десять. У мене нема постійного складу. Але якщо в мене сьогодні буде концерт, то я за півгодини зберу найкращих музикантів Києва. Нема басиста – візьмемо контрабасиста. Зі мною скільки вже їх переграло.
Музиканти – це ранимі люди? На що ти більше всього ображаєшся?
Ха! Нещодавно я написав класну пісню про жебрака і прийшов до одного близького приятеля, награв її. Він сів і говорить: «Чого ти знову написав пісню лузера? Тьолка не дала, гуцули тебе побили?» Я кажу, що це ж життя, а він заперечив і сказав, що треба писати про море, про сонце… Ну я не вмію про це писати. З одного боку, мені та його критика до одного місця. Але з іншого – мене це заділо, адже я викладався. Не треба мені співати дифірамби. Просто треба послухати і сказати гарно, чи ні. Але не треба мені прямо зараз – я її позавчора написав, сьогодні тобі співаю – говорити що вона – пісня лузера. Я це все послухав, плюнув та пішов додому. Після цього вважаю, що це – одна з кращих моїх пісень.
Відповідай тепер на не музичні питання.
Давай.
Ми вже знаємо, що ти – киянин. Скільки тобі повних років?
400, дивлячись по тому, як мені вже набридло жити. А так, від народження – 42.
Одружений?
Ні
Чому?
Не хочу. Насправді, з моїм режимом, яка нормальна дама винесе таке життя? Постійні роз’їзди, виїзди. Плюс, я дуже емоційна людина.
Алкоголь, напої…
Один час я був схильний до такого дуже жорсткого вживання алкоголю. Я дуже сильно це любив. Я й зараз не цураюсь цього, але тепер я це роблю з царем у голові. А раніше я міри не знав – робив це довго й постійно. Плюс гастролі, ніби й гроші є якісь, але з гастролей я приїздив з сорока копійками у кишені.
Але й не в цьому справа. 42 роки. Ти вже думаєш не про те, як одружитися, а про те, що треба ж відповідати за себе і за дружину. А я не можу взяти на себе такої відповідальності. Дітей хочеться. Але знову ж таки – з ким. Тобто тут все так заплутано і я так відчуваю, що у мене наступає якась атрофація кохання.
Чого найбільше не любиш? Що тебе зачепить найбільше?
Не люблю хамства та фамільярності. У мене були друзі, які приходили додому і їх просто не можна було вигнати.
Вважаєш себе щасливим?
Аню, все ж відносно. Як сказав Сократ «Одружишся ти чи ні – все одно про це пошкодуєш». Я вважаю себе щасливим, адже Бог мене нагородив талантом, гарними друзями. У мене було цікаве життя, гарні жінки. Я думаю, що і буде ще.
«Вася Клаб», «Вася і Хобот». Що нового?
Вийшов новий альбом – «Конрад», але його ще ніде немає. Він лише два дні тому вийшов.
А живі виступи будуть?
Я постійно їжджу у Львів, Івано-Франківськ, Ужгород, Чернівці. В Івано-Франківську я буваю кожен місяць. Просто там публіка, яка любить мою музику. По-перше, вони думають, що я звідти. По-друге, моя пісня «Чорні гори» у них, як гімн. Одного разу дуже поважні дяді винесли нашу техніку в гори на вулицю, і вночі ми співали під відкритим небом. Це було неперевершено!
З таким же успіхом я їжджу в Донецьк. Схід і Захід разом. Якщо політики це не можуть зробити, то це зробить музика.
