Про автора й читача, журналістську заказуху й цинізм шоу-бізнесу, чисту геніальність і карму та інше в ексклюзивному інтерв’ю І-РЕПОРТЕРУ одна з найвідоміших сучасних українських письменниць Світлана Поваляєва.
- З чого ти взагалі взяла, що ти письменниця? Адже кількість виданих книжок не надає статусу письменника. Є посвідчення?
(Сміється) Немає.
- Чому досі не видали?
Ти знаєш, я боюся, знову нарватися на таку шалену критику фобів. Але мені одразу пригадується банальна сцена з «Майстра і Маргарити», коли Коровьєв і Бегемот намагалися пройти, і там ця женщіна в білих тапочках вимагає посвідчення, а вони відповідають: «На хєра нам посвідчення?! Може, він Достоєвський». А вона кричить: «Достоєвський умєр». А він відповідає: «Протестую. Достоевский жив! Душенька, ну, разве нужно удостоверение для того, чтобы удостовериться, что я писатель?». Я не знаю, принаймні якщо це питання про Спілку письменників, то я не збираюся… Я не вважаю себе письменником, я просто пишу книжки.
- Чому ти пишеш? Це виплеск емоцій, прагнення до слави, просто хочеться поділитися?
Думаю, що перша думка – вона завжди слушна. (Сміється) Це графотерапія. Розумієш, я вже це неодноразово казала, що воно просто пишеться. І поки воно пишеться, хай пишеться, і мені по фіг, хто про це що думає.
- Чим відрізняється твоя нова книжка від попередніх?
Відрізняється всім, абсолютно не схожа на попередні, на мою думку. Але, мабуть, таки чорт його знає. Це не моє визначення, складно завжди говорити про свою творчість. Але люди, які це читали, хвалять, говорять, що класно, але місцями заскладно. Та я й сама дуже багато чого не розумію того, що там відбувається, і власне це покликано бажанням показати, що прекрасну, шалену й кумедну абсурдність нашого життя, яке відбувається просто так, без жодної сюжетної схеми, ми весь час намагаємось розкласти по поличках, щоб не збожеволіти, наклеїти якісь ярлички, а воно так не є, і дуже багато чого в нашому житті ми відкидаємо тому, що не розуміємо, як це ляже із загальним сюжетом. А воно ніяк не ляже, воно не має навіть продовження ніякого, воно просто – бац! Там сталося й пройшло – і всьо, так і тут. Це в принципі як саме життя, там є такі штуки, вони мають своє завершення, але воно ніяк не пов’язане з логічним сюжетним висновком. Тобто там, якщо сидіти з транспортиром, можна звинуватити, що ось цей герой нібито такий, а там щось з ним сталось інакше, а потім воно якось не продовжено й виявилось, що невідомо, чи це той чи не той герой. А насправді в житті воно так і є.
- Як пройшла твоя презентація нової книги в «Муракамі»?
Я зараз почну співати дифірамби видавництву «Фоліо», і це не підлабузництво, це не тому, що я перейшла до цього видавництва. Я швидше перейшла до цього видавництва, тому що воно от так працює, принаймні зараз. Увесь цей гламурник влаштувало «Фоліо». Це була перша в моєму житті презентація, на яку я: а) не витрачала власні гроші; б) нерви, зв’язки, час, тобто яку я не просто би не влаштовувала. Я взагалі просто ляпнула про це патрання живої риби, і вони це так серйозно сприйняли, почали шукати для цього приміщення, щось робити, я була в такому шоці… Зрозуміла, блін, тепер треба щось робити й почала робити, знімати цей ролик (ми там зняли, ну, типу фільм). Мене просто шокавали, щось зробили, одразу мені звітували: «От це ми робимо, скажи, будь ласка, от в цьому треба так чи інакше». Я розумію, що це нормально, що в цілому світі так робиться, але оскільки я весь час мало не сивіла зі всіма своїми презентаціями, то от перше що було, коли мені Завен про це сказав, то я відповіла: «Прес-конференція в «Бабуїні» – пожалуста, або в Уніані, а далі мені вже от тута (показує на горло) власні гроші, нерви та інше». Він мене запевнив: «Доки я живий, цього не буде!», і мене це так потішило.
Зробили дуже прикольну штуку, як на мене, дуже незвичну, все пройшло як по маслу. Я знаю, що там фонив мікрофон, але то по фіг, оскільки в мене вперше було відчуття абсолютного задоволення, абсолютне почуття такої повноти, що навіть якщо люди прийшли просто погомоніти, то воно по собі було вже прекрасно й гламурно разом із цими людьми.
- Ти то хіпуєш, то займаєшся телебаченням. Яке майбутнє?
Боже збав! Якби я бачила майбутнє, я вже б стала Павліком Глобою й заробляла б таке бабло, що ніяке телебачення, ніякі книжки мені були б уже не потрібні. (Сміється)
- За історією ти неформалка, але телебачення передбачає якусь системність. Де ти більше граєш?
Ну, по-перше, неформалка – це такий дуже смішний ярличок, тому що зараз «неформально» як субкультурного шару нема взагалі. Насправді можу розвінчати міф, що на телебаченні все системно, я не знаю, як де, але не в нашій програмі.
- Тебе ще називають Іздриком у спідниці?
(Сміється) Ні, це запатентовано за Олесем Донієм.
- Журналістика для тебе – це заробляння грошей? Чим для тебе є заказуха?
Із такою штукою я стикалася дуже давно, і це був швидше бізнес, а не політика, це було один раз, і цього разу мені вистачило. Заказуха в тому сенсі, що ти виконуєш свою роботу, тобто ти не сам обираєш теми, а тебе просто ставлять перед фактом, то в мене це відбувається кожного дня на ТБ, мені з цим набагато легше змиритися, бо там є відеоряд, робота з живими людьми. Писати ненавиджу! Навіть на любу мені тему дуже важко сісти й наваяти якусь статтю, а якщо, не дай Боже, мені скажуть написати те-то й те-то – ні, рєбята, до побачення!
- Ностальгуєш за юнацтвом, алкоголем, легкими наркотиками, фрі лав?
Ностальгія для мене – це сум за Батьківщиною, і от тут я ставлю жирний знак оклику, мені по х…, що подумають такі у…бки, як Толік Ульянов. Я не є космополітом, я люблю Україну і не хочу звідси нікуди виїжджати, але це все-таки, знаєш, соціальні штуки, соціальні речі, шаблони, в яких ти мусиш жити. За великим рахунком, ти просто маленький згусток енергії в цілому Всесвіті, такий тимчасовий. І тому ностальгія за Батьківщиною – географічною чи ментальною, якою ти можеш вважати той час, той відрізок часу, де тобі було найзатишніше – це майже завжди у всіх юність – і це просто тупо! Розумієш, це означає, що ти себе гробиш і деградуєш, бо ти живеш там, де тебе вже нема, ти живеш чимось, чого вже немає. В мене цього нема.
- Ти просто подорослішала?
Та я не знаю, мені здається, що, на жаль, ні. (Сміється) Я просто собі живу, а подорослішати… Я навіть не знаю, що це означає. Те, що я не постаріла, – це точно, тим більше, що моя молодість ще триває.
- Алкоголь для тебе допінг?
Ні, абсолютний депресант.
- Для тебе є якесь табу в літературі? Чого б ти ніколи не написала і ніколи б не прочитала?
В мене жодних табу немає!
- Образ читача Світлани Поваляєвої – який він?
Я в цьому переконалася абсолютно випадково, що діапазон просто карколомний. Сам портрет? Знаєш, я така аутична дура, що довгий час це мене взагалі не цікавило, це сталося абсолютно випадково, на львівському форумі, коли до мене по автографи підходили абсолютно різні люди, починаючи від якихось інтелігентних бабусь, від яких я просто щурилась, мені хотілось сховатися під стіл, думалось «Боже, зараз мене ця бабуся як покриє матом», і я в жаху, тремтячою рукою розписувалась, і закінчуючи якимись панками, дівчатками у вишиванках, які попри всі мої матюки, говорили «Ви наш кумир, ми так вас любимо!», а я собі без всяких там понтів думала «Господи, дєвочка, ну, йди собі, почитай наприклад, Лесю Українку». Тобто це дуже різні люди.
- Який ценз на вік ти поставила для своїх книжок?
Враховуючи те, як зараз швидко розвиваються діти, я думаю, кожному овочеві свій час. Якщо моя книга потрапляє в руки, то це її доля й карма, значить, воно так і мусило бути. Скажімо, я би не радила проходити свої книжки до якогось там восьмого класу. Наприклад, від своїх дітей мені немає чого приховувати або соромитись, але я думаю, там є якісь такі речі, які вони б могли дуже химерно трактувати. Вони страшенно розумні, і я з ними дуже відверта, але ж все-таки, погодься, в 10 років і такі штуки… Все одно ніколи не збагнеш їх так, як доросла людина, а збагнеш якось по-інакшому.
- Ти віриш в долю, якусь карму людини?
Ой, мені дуже складно не це питання відповісти, дійсно. По-перше, я абсолютно не розумію механізму віри. Я розумію, що є якесь бухгалтерське поняття слова механізм, але ж у цьому сенсі, розумовому, в мені є щось чоловіче, тобто, попри там всю інтуїцію, емоцію, все ж таки є речі, які я без осмислення осягнути не можу. Можливо, це ті речі, які вживлені в мене, як чіпи. Тобто віра в мене не вживлена, тому мені якось доводиться осягати її розумом, якось розкладати по поличках, для мене цей механізм є абсолютно захмарний. Я досі не розумію, що таке карма, і повір мене, що найбільш просвітлені буддисти також навряд чи розуміють, що таке карма. Я не думаю, що є в цьому світі якась фатальність, тобто це є, але це дуже рідкісний випадок.
- Чоловіки в твоєму житті – це необхідність чи додаток до тебе?
Вони просто завжди є, і це прекрасно, вони чудові.
- Ти працюєш на телебачення, знімаєш сюжети. Не було думки стати режисером?
Я сама собі режисер включно зі своїми сюжетами, сама собі режисую все що мені треба, але я ж таке дурне, маленьке курво, так не хочу відповідальності. Режисер – це не надто романтично, не те, що собі уявляє людина, режисер – це цап-відбувайло, який до творчості фактично не має ніякого значення. Тому режисером на телебачення мені б не хотілося бути. Можливо, в театрі, ставити якісь вистави, але я не думаю, що, мій фаховий рівень це дозволить. Я ж така безвідповідальна особа, це ж на мені будуть висіти люди, нащо воно мені треба? Якщо я сам собі режисер, то я знаю, що наробила якоїсь херні –сама буду за це відповідати.
- Ти згодна з твердженням, що українська культура може бути агресивною або мертвою?
Хм, однозначно я відповісти на це не можу, але можу сказати одну однобічну й дуже непопулярну штуку в наш час: якщо це геніальне й справжнє, то воно 100 відсотків знайде свій шлях, буде почуте, побачене, буде видане, надруковане, показане. Я думаю, шоу-бізнес вигадали якісь жиди, невдахи й бл…ді, які вміють торгувати своєю п…здою. Ну, хай він собі є, зараз такий час, і воно стало абсолютно нормальним. Я точно ніколи не буду пхатися зі шкіри геть, щоб чогось добитися, знаю, що моє мене знайде.
Ксенія ОМЕЛЬЧЕНКО, Мистецьке об’єднання «ОsтаNNя Барикада»
