Він носить вагу по 300 кг у кожній руці, любить водити машину і не дотримується жодної дієти. А ще – співає у машині пісні «Тартака» і лише нещодавно купив собі джинси. Про це в інтерв'ю І-РЕПОРТЕРУ найсильніша людина планети - Василь Вірастюк.
Василь Вірастюк – найсильніша людина планети. Ріст – 191, вага – 165. Любить борщ, посидіти з друзями та не терпить краваток.
- «Богатирські ігри» - це не зовсім стандартний спорт. Чому ви вирішили займатися саме ним?
- Мені сподобалося. Я завжди дивився їх по телебаченню, ще коли навіть не думав займатися. Сподобалося. А потім якось саме життя підштовхнуло і сам почав займатися. В принципі, якщо воно тобі дано від природи, то чим ще займатися?
- Ви кажете, що до заняття "богатирськими іграми" вас підштовхнуло життя. Коли і як воно вас штурхонуло?
- Я з 16 років займався легкою атлетикою, був майстром спорту міжнародного класу зі штовхання ядра, був членом збірної України і завжди думав, що це моє. Але ж мізерна зарплата, яку отримує член збірної України мене не задовольняла – треба було щось вирішувати, бо на той час мені було 26 років – не було ні сім’ї, ні нормального заробітку, ні квартири – жив з батьками. У той час мені запропонували роботу у Львові, і я, навіть довго не думаючи – на наступний день зібрав шмотки і переїхав із Івано-Франківська до Львова. Там почав займатися, тримати себе у формі і влітку того ж 2000 року Володимир Кіба мені запропонував прийняти участь в «Богатирських іграх». Тоді вони ще називалися «Козацькі забави». З того часу все пішло-поїхало.
- Але спортом не вічно можна займатися. Чи плануєте поринути у якусь іншу діяльність, наприклад, бізнес?
- Поки що ні, адже займатися треба чимось одним на 100%. Я не впевнений, що буде завтра, поживемо – побачимо. Можливо, займуся освітою, тому що я закінчив технікум фізичної культури в Івано-Франківську, а вже поступити в інститут не було часу, хоча мені багато пропонували. А професій у мене багато: я вчитель фізкультури, можу працювати тренером, професійним водієм (закінчив ДОСАВ перед армією і отримав права). Мені дуже подобається водити машину, та й водієм-охоронцем я вже працював у Львові. Одним словом, не знаю, чим буду займатися далі.
- Я думаю, що водія-охоронця Василя Вірастюка кожен бажатиме мати..
- Можливо, подивлюся, поки мої акції злетять до самого верху, і тоді буду отримувати дивіденди.
- Наскільки освіта потрібна для богатиря?
- Освіта потрібна завжди. До всього треба підходити з розумом, всюди треба мати голову – це однозначно. Поза спортом ще є звичайне життя і хочеш – не хочеш, а з людьми доводиться спілкуватися.
- Кажете, що можете працювати вчителем фізкультури. Ви ним працювали? Як ставитеся до дітей? Силу не застосовували?
- Я працював не вчителем, а тренером. А в школі був на практиці. Знаю точно, що робота ця досить важка. Хоча діти мене завжди поважали, і я знаходив з ними контакт. Звісно, не хотілося б бути вчителем, але якщо доведеться, то чому б і ні. Все-одно треба з дітьми працювати – брати їх з малечку й вести до перемог.
- Чи співпрацюєте з іншими богатирями? Можливо, разом тренуєтеся?
- Я сам із собою працюю, а на партнерів намагаюся не витрачати зайві емоції, оскільки, окрім того, що вони мої друзі – вони ще й мої конкуренти. Я ж не можу їм розповісти всі мої секрети, до яких йшов довгі роки. З партнерами по команді в основному тренуємося окремо, але є такі періоди, коли збираємося разом. Це буває перед змаганнями, де нам треба випрацювати загальну тактику, відточити техніку та відчути дух команди, або вже після турнірів можемо посидіти, поговорити. Не треба забувати, що вони мені друзі в житті, а на змаганнях – конкуренти.
- Де тренуєтесь, адже у вас – незвичний вид спорту?
- У професійному залі, разом з хлопцями, які займаються пауерліфтингом. Більша частина моєї роботи схожа на роботу пауерліфтерів – силова підготовка зі штангою. Велику частину займає ще й технічна сторона – заняття зі снарядами ігор. Вони у нас розташовані у чотирьох місцях. Ми тренуємося і на Святошино у будинку, де живе Президент нашої Федерації, у Чапаєвці, як їхати на Обухів. Там у нас є майстер Петрович, який виготовляє всі наші снаряди. Ми йому розповідаємо, що ми хочемо, а він уже як це робить – не знаю.
- Чи є у вас коронні вправи?
- Звичайно їх багато. І чим далі – тим все менше залишається неулюблених вправ, бо я вважаю, що зараз я на такому рівні, коли у спортсмена не може бути улюблених чи неулюблених вправ, оскільки це професійний спорт.
- Про що говорять богатирі, коли збираються разом?
- Та про різне, переважно про жінок, як і всі чоловіки. А взагалі, розказуємо про сім’ю, про те, де хто був, бо не завжди ж ми їздимо разом. Про автомобілі говоримо, і взагалі, немає для нас заборонених тем.
- А поляну накриваєте, коли збираєтеся?
- Обов’язково! Після змагань – це у нас майже як святе.
- Дієти якоїсь дотримуєтесь?
- У мене білкова дієта. В раціоні багато м’яса. Намагаюся не їсти чіпсів та всього такого, хліба намагаюся не їсти. А взагалі, я – всеїдний. З дитинства найбільше запам’яталося: коли ми всі на вихідні приїздили в село до бабці з дідом – нам обов’язково готували вареники і борщ або юшку. Ми з братом любили дочекатися, коли вареники захолонуть і з трьохлітровою банкою молока кульок вареників душили.
- Які жінки подобаються Василю Вірастюку?
- Безпонтові. Не люблю показушності, награності. Щоб це була, ну не скажу проста, проста, можливо, і не підійшла б, у спілкування проста – легка. Звісно, симпатична. Зараз всього наговорю і це сприйматиметься, як якісь ідеали: красива, з трьома освітами… Чіткого визначення нема. Звісно, мені ніколи не подобалися великі жінки – лише маленькі. Чомусь природа так зробила, що великим чоловікам подобаються маленькі жінки.
- Не у всяку машину ви можете влізти. Які авто вам найбільше подобаються?
- Машина – це взагалі моя улюблена справа. Любов до автомобілів мені прищепив батько, оскільки він був професійним водієм і 30 років пропрацював на автомобілі. Все моє дитинство пройшло на машині. По звуку двигуна я міг впізнати, який автомобіль заїхав до нас у двір. Тільки мені мало виповнитися 18 років – я пішов вчитися, аби отримати права. Тепер у мене 14 років стажу водіння. Але чомусь так виходило, що або японські, або німецькі.
- А вітчизняні авто?
- На даний момент я ще не пробував їздити на "Таврії". Одного разу просто заради інтересу попробував сісти у неї і не зміг включити передачу, оскільки коробка передач мені впиралася під коліном.
- Швидкість полюбляєте?
- З головою. В мене є певні рекорди, коли я ще працював у Львові водієм-охоронцем. З Вінниці до Львова 370 км – я проїжджав за дві з половиною години. Від Львова до Києва 530 км – мій рекорд – три з половиною години.
- Де любите бувати у вільний час?
- Останнім часом полюбив грати у більярд. Точніше, мене запросили на відкриття одного більярдного клубу і дали картку зі знижкою. Тепер граю. Але на вихідних хочеться виїхати за місто.
- На тусовки любите ходити?
- Ні. Якби робили такі тусовки, де люди збираються за інтересами, а то переважно збираються люди, з якими я не знаю, про що говорити. Там всі на понтах. Я – проста людина і цього не переварюю.
- Яку музику слухаєте?
- О, різноманітну. Моя улюблена це, ну, звісно, r’n’b. Під нього класно тренуватися. В машині підсів на музику, яка зроблена на основі регі, але в ернебішному стилі. З української музики слухаю ТНМК і «Тартак». Знаю майже всі їхні пісні напам’ять і часто співаю у машині. Ще слухаю Тіну Кароль, тим більше, що вона моя землячка. Я часто з нею зідзвонююся.
Дома взагалі музику не слухаю, адже для цього треба особливий настрій і щоб дома нікого не було. В мене такого не буває. В мене навіть радіо нема.
- Коли виходите на вулицю – люди вас впізнають? Що говорять?
- Це буває тоді, коли мені треба в магазин. А так – в метро та в громадському транспорті не їжджу, на тусовки не ходжу. Деколи трапляються культурні люди, але лише деколи. А в основному підходить чувак до тебе, вже «хороший», з такою либою, й говорить: «А я вас бачив…» і далі так витріщається на тебе. Ну і що, думаю собі. «Нє, ну я вас бачив, по телевізору – завжди».. І що? А бувають люди культурно підійдуть: «Василю, я вас бачив, можна вам потиснути руку, ми родиною дивимося «Богатирські ігри», вболіваємо за вас. Дякую, до побачення» - розвернувся і пішов.
- Одяг для вас підібрати важко?
- Важко. Я два роки шукав собі джинси. Оці джинси, що зараз на мені – я купив ще в 2004 році в Канаді. До того переважно ходив у спортивному одязі. Зараз вже знайшов джинси і переважно ходжу у них – кайфую, тому купив одразу дві пари. Тепер у мене їх троє. Навіть костюм собі пошив.
- Краватку носите?
- Ні, не люблю, оскільки неможливо на мене знайти сорочку, яка б сходилася на шиї.
- Прийшла весна, щось змінилося?
- Якось реальніше стало, ніж зимою. Зима трохи прибиває людей. А ще – дівчата в спідницях, але я їх не люблю, бо де дівчата – там і нерви, хоча розумію, що без них – нікуди...
