Володимир Малінін — цікава особистіть. Відомий та впливовий журналіст, громадський діяч, у минулому — радник Прем’єр-міністра України. За його плечима — аспірантура, а тепер набуті знання та досвід він реалізує на практиці. В нього грандіозні плани: створення класичного медіа-холдингу. Вже більше 8 місяців тому медіа-ринок поповнився новим проектом — всеукраїнським інтернет-виданням «Вероятно». Тепер кожну зароблену гривню Володимир обіцяє інвестувати у створення нових медіа.
Отже, наш співрозмовник — президент медіа-холдингу «Малінін-медіа-груп» (ММГ), головний редактор та один із співвласників інтернет-видання «Вероятно» Володимир Малінін.
— Володимире, у кожного журналіста шлях до професії починається по-своєму. Хтось починає писати, як кажуть, з дитячого садочка, хтось приходить в журналістику вже у серйозному віці. А як це було у Вас?
— Все розпочалось з одного випадку, коли я став свідком пограбування людини у місті серед білого дня. Я написав про це замітку. Через декілька місяців з подивом для себе виявив, що її опублікували в обласній газеті. Вирішив продовжити писати, і на момент вступу до Інституту журналістики в мене було вже 50 матеріалів.
— Це все в обласній газеті?
— Ні, взагалі у всіх обласних ЗМІ. Насправді, в Івано-Франківській області не так багато газет. Так я зрозумів, що це моє. Деякі статті навіть були спільні з головним редактором, наприклад, з приводу виборів в Росії 1996 року.
— І ось Ви в Київському інституті журналістики. Чи виправдалися Ваші очікування від самого інституту, його викладачів, атмосфери?
— Інститут журналістики просто дає інтелектуальний фундамент. Це певні знання, які потім стануть в нагоді, наприклад, з філософії або античної історії. Ті базові знання, якими ти скористаєшся після випуску. Хоча, якщо відверто, то, можливо, половина тих предметів, що викладали в інституті, в житті не потрібні. Ти більше спираєшся на свій досвід, на свої навички, те, що ти в житті пройшов в одному ЗМІ, в іншому.
— А що виявилося не потрібним особисто Вам?
— Пам’ятаю такий випадок. До речі, якщо ви знаєте, є дивні викладачі, у яких ще й зла пам’ять. Щось їм не сподобалося на лекції, вони тебе запам’ятали. І потім ти за ними бігаєш, по кілька разів здаєш залік або іспит. У нас був такий викладач. Коли я прийшов до нього в черговий раз здавати іспит, я приніс пляшку коньяку. Це був мій перший в житті хабар. Але інакше, думаю, я б у нього так і не здав предмет. Цей предмет мені так до цих пір і не знадобився.
— Чи працювали Ви під час навчання в інституті?
— Так, на першому курсі я дуже багато де друкувався. Тоді був цікавий ринок ЗМІ. Після розвалу Союзу з’являлися нові видання, такі як «Всеукраїнські відомості», бульварна газета «Daily-Копійка». Гонорари були куди більше стипендії, яка складала тоді і 9, і 15 гривень. Якось треба було виживати.
— Не заважало це навчанню?
— Так, дійсно заважало. Тут одне: або ти займаєшся навчанням, або працюєш. Насправді, це була велика помилка, але виходу іншого не було. Перші два курси треба було, звичайно, позайматися, приділити більше часу навчанню, ніж практиці. Але економічні умови диктували своє.
— Хто з викладачів найбільше на Вас вплинув?
— Насправді у нас викладали дуже яскраві особистості. Це і Анатолій Погрібний, і Юрій Ярмиш. Можна також згадати професора Наталію Сидоренко. Як дуже сильну фігуру, яка вплинула на становлення моєї особистості, можна також відзначити Тетяну Приступенко.
— А взагалі, на Вашу думку, рівень підготовки журналістських кадрів за останній час виріс чи впав?
— Скоріш за все, впав. Більше того, скажу, що до мене, як до редактора інтернет-видання, почали приносити свої роботи аспіранти Володимира Різуна. Так мене від їхніх робіт волосся дибки піднімалися. Це ж роботи навіть не першокурсників, а першокласників. Я не знаю, як так можна писати. Тобто, я хочу сказати, що рівень журналістики зараз сильно падає. Ось коли я йшов до аспірантури, у мене дійсно було бажання захиститися за важливою і актуальною темою, щось змінити в журналістиці. Але комусь здалося, що аспірант повинен бути соціальним працівником. У силу цих обставин я, звичайно, не захистився. Але я все одно повернуся до дисертації. І буду повертатися до неї, вже використовуючи накопичений в журналістиці досвід. Я усучасню свою дисертацію і її неодмінно захищу. У мене ж є для цього все необхідне. Є той самий кандидатський мінімум.
— Зараз багато говорять про те, що в Інституті журналістики дуже багато теорії і дуже мало практики. І цей перехід від теорії до практики професії виявляється для багатьох досить затяжним, повільним.
— Згоден. Багато теорії можна давати на першому, другому і на третьому курсах. Це робиться для того, щоб дати людині якісь знання. А далі — десь відсотків 70 часу потрібно приділяти практиці. Бо саме особисто набутий досвід і допомагає тобі в освоєнні професії. Ти повинен реалізувати на практиці ті знання, які отримав в процесі навчання.
— Ви підтримуєте стосунки з однокурсниками? Якщо так, то як часто бачитеся?
— Є чоловік п’ять, з якими я підтримую стосунки. Курс у нас був досить різношерстий. І треба сказати, що дружним його назвати не можна.
— А чому так вийшло, як Ви вважаєте?
— Може бути, тому що журналістика передбачає конкуренцію. І тому дуже мало в ній хороших приятелів. Насправді, у мене є друзі, з якими я спілкуюся.
— На «Журналістську весну» до Інституту журналістики ходите?
— Так, я був на десятиліття нашого випуску в 2011 році.
— А куди після випуску пішли працювати?
— Якийсь час працював в газеті «Правда України». Потім був заступником головного редактора газети «Регіон» паралельно з передаспірантурою. Потім 3 роки навчався в аспірантурі. Я під час аспірантури писав дисертацію про медіа-холдинги і медіа-корпорації. Туди, як відомо, входить все — і телеканали, і радіо, і преса, і інформагентства.
Ну, а вже після аспірантури став працювати медіа-консультантом. Писав спічі, виконував функції прес-секретаря. Якийсь час після закінчення терміну парламенту минулого скликання я був у «підвішеному стані». Потім став створювати свій холдинг. Зараз є вже всеукраїнське інтернет-видання «Вероятно». В процесі створення, але вже зареєстроване інформагентво. В мене буде з часом класичний медіа-холдинг. Тому, я думаю, буду одним з тих небагатьох дисертантів, які реалізують теорію на практиці.
— На Вашу думку, хто з ваших однокурсників досяг більшого успіху? Про кого ви могли б сказати: так, ця людина дійсно відбувся?
— З нашого курсу вийшли три помічника прем’єр-міністра. Це я, Валентин Мандрієвський, який був помічником у Юрія Єханурова, і Денис Іванеско, який був прес-секретарем у Віктора Януковича. На мій погляд, хороший журналіст Максим Дробок, телевізійник, зараз він працює на каналі ICTV. Можна назвати Валентина Трохимчука. Він веде «Велику політику» на 5 каналі. Коли я вчився в аспірантурі, там були певні години наукового керівника. І в мене була студентка Катерина Кельбус. Вона зараз ведуча на тому ж 5 каналі. Взагалі у нас на курсі було близько 90 відсотків дівчат. Одні з них прийшли просто, щоб отримати диплом, вдало вийти заміж і все — на цьому закінчилася їх кар’єра. Тому, насправді, в журналістиці в основному залишилася працювати чоловіча частина курсу.
— Якби Вас поставили директором Інституту журналістики, які перші три кроки Ви б зробили? Може бути, під час Вашого навчання було щось, що ви хотіли б змінити?
— Ну, перш за все, для цього мені потрібно було б повернутися до дисертації та її закінчити. Напевно, директором Інституту журналістики я хотів би стати років десь у 50, а то й пізніше. Зараз тенденція яка — людина жодного дня не працювала у журналістиці, а постає практично директором або деканом. А як він взагалі збирається керувати? Адже щоб приймати студентів, потрібно їх відчувати, треба бачити перспективу даної людини. Тому і з кадрами у нас зараз проблема, не так-то й багато яскравих журналістів.
— І все ж, які кроки Ви зробили б?
— Потрібно розуміти, що журналістика, це бізнес. Безумовно, з часом будуть виникати нові медіа. Потрібно вчити студентів тому, як виживати журналістам і засобам масової інформації в умовах ринкової економіки. Упор потрібно робити на те, що в будь-якому випадку будуть створюватися медіа-холдінги та медіа-корпорації. І потрібно виховувати з наших сьогоднішніх журналістів тих самих Мердоків, тих самих Берлусконі. Щоб не грошові мішки були засновниками засобів масової інформації, а самі журналісти.
— У Вас є такі приклади?
— У мене є друзі, які живуть за кордоном. Так от там власниками медіа-холдингів часто є журналісти і редакційні колективи.
— Зараз можна почути, що Інститут журналістики хочуть перейменувати. Як Ви до цього ставитеся?
— Мені здається, що потрібно залишити так, як є. Хоча б тому, що Інститут журналістики існує кілька десятиліть, а факультет більше 60 років. Можливо, нехай якісь нові структури створюються в інших університетах. Але головний інститут країни повинен залишатися Інститутом журналістики.
— Розкажіть, коли у Вас відбувся перехід від журналіста до медіа-консультанта, прес-секретаря.
— Під час аспірантури. Справа в тому, що, будучи в аспірантурі, я вже консультував прем’єр-міністра.
Я закінчив бакалаврат, потім отримав спеціаліста. Працював простим журналістом. Був редактором. Коли працював заступником головного редактора, часто виходили матеріали, наближені до журналістського розслідування, про те, як розбагатіли наші олігархи.
— І як?
— Все доволі просто. Була створена дуже зручна шпарина у вигляді кредиту Ощадбанку СРСР. Припустимо, я взяв у кредит 10 мільйонів радянських рублів і перевів їх у долари. У 1993 році 10 мільйонів купонів віддав і все — кредит погасив. Просто той, хто мав наближеність до якогось партійного чиновника чи колишнього партійного чиновника, той встиг скористатися цією схемою. І те, що говорять нібито Ощадбанк СРСР розвалився, збанкрутував — неправда. Гроші були просто розкрадені.
— Чи є у Вас якісь особисті правила, в ефективності яких Ви вже переконалися на своєму досвіді?
— Коли ти працюєш медіа-консультантом, то твоя кар’єра і твоя доля на той момент залежить від однієї людини. І дуже часто буває так, що ця людина є просто неадекватною. Доводиться під неї підлаштовуватися. Мені теж попадалися не зовсім адекватні хлопці.
— Вони не хотіли сприймати те, що Ви радили?
— Вони своїм ставленням саме до своїх підлеглих, своїх колег насправді проявили повну неадекватність. Був у мене один депутат, який своїх радників і консультантів ласкаво називав покидьками. Казав: «Покидьки, показуйте, що ви сьогодні зробили». Був у мене ще один депутат. Приносиш йому спіч, він каже: «Так, це класно!». А потім те ж саме приносиш через півгодини, а він вже каже: «О, ні, це все не так, це все треба змінювати». Насправді працювати консультантом дуже складно. Звичайно, якщо ти потрапиш до хорошої і адекватної людини, то це придбання великого і цінного досвіду.
— На Вашу думку, які якості дозволили Вам стати тим, ким ви є зараз?
— Напевно, найбільше комунікабельність і певна сила волі. У будь-якому випадку журналіст повинен бути комунікабельним. Він повинен бути дуже впевненим у собі. І, звичайно ж, повинен мати свою думку, щоб чогось досягати.
— А як щодо негативних якостей?
— Мабуть, потрібно було свій досвід та потенціал використовувати більш ефективно. А це не завжди виходило. Деякі справи я так до кінця і не довів. І шкодую про це.
— До речі, про розслідування. Може, згадаєте про найцікавіше з них?
— У 1999 році, коли був замах на Наталію Вітренко, я, напевно, був одним з перших, хто виступив з розслідуванням цього інциденту. Тоді звинуватили у замаху не ту людину. Коли я спілкувався зі свідками та потерпілими, вони мені сказали, що бачили: винен не Іванченко. Були зовсім інші люди, які й провели цю спецоперацію. Більше того, вона була організована з явно політичною метою зганьбити кандидата в президенти Олександра Мороза.
— Повертаючись до Вашої роботи. Чи можете Ви пригадати якійсь цікаві історії, казуси, які траплялися з Вами або з Вашими колегами. Маю на увазі і в роботі журналіста, і в роботі консультанта.
— Потрібно розуміти, що коли ти працюєш помічником народного депутата, ти сам стаєш громадським діячем. Робота не завжди пов’язана з журналістикою. Скажімо планування зустрічей депутата з виборцями. Або ти приїжджаєш в округ замість депутата, вивчаєш проблеми. Тут, звичайно, якісь навички журналіста потрібні. Був депутат від Херсонської області. Ще й депресивному регіоні. 60 відсотків безробіття. Коли я приїжджав туди, збирав дані для звітів депутата, для його роботи з виборцями.
— Про навички журналіста в роботі прес-секретаря або консультанта більш-менш зрозуміло. А навпаки — чи перенесли Ви якісь навички консультанта в роботу журналіста?
— Іноді буває так — зустрічаєшся з людиною, а вона каже: вважай, що ми з тобою вже поспілкувалися, йди, пиши, наприклад, про порти матеріал. Ти сидиш два дні, працюєш і в результаті створюєш те, що міг би сказати той, хто тобі доручив написати.
— Як ви взагалі оцінюєте рівень нинішньої української журналістики?
— Вона дуже заполітизована. Немає реально незалежних медіа. Велика залежність від інвесторів, які втручаються в редакційну політику в своїх інтересах. Хоча власники повинні дивитися на медіа, як на підприємство, яке має приносити прибуток. І все. Мені здається, що все-таки будуть відпадати друковані ЗМІ та більше буде упор на інтернет- журналістику. Буде більше інтернет-телебачення, інтернет- газет. За ними майбутнє.
— Якщо б у Вас була можливість повернутися років на двадцять назад, ви б щось змінили у своєму виборі? Як максимум професію, як мінімум, з якими людьми працювати?
— Напевно, ні. Я так би і вступив до Інституту журналістики. Все моє життя все одно пов’язане з журналістикою.
