Кожен, хто бодай трохи цікавиться церковними справами в Україні, добре знає, що минулого року Українська православна церква (Московського патріархату) пережила драматичні події. Багаторічний керівник УПЦ, митрополит Володимир, який зміг забезпечити реальну незалежність Української церкви від Москви і перетворив абревіатуру «МП» на порожню формальність, тяжко захворів і кілька тижнів перебував на межі життя та смерті.
Але, й без того драматична ситуація, ускладнилася тим, що всередині вищої церковної ієрархії, ще за живого митрополита, розпочалася жорстока та відчайдушна, а почасти — й аморальна боротьба за «спадок».
Митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон, чия діяльність вже давно стала синонімом термінів «інтриги» та «провокації», за прямої підтримки Московської церкви та Кремля, розпочав цілу серію дій з метою зміщення митрополита Володимира з посади та адміністративного повернення УПЦ разом з
На щастя, митрополит Володимир наприкінці минулого року став почуватися краще і 30 грудня відвідав Свято-Покровський жіночий монастир Києва. Тож плани донецького церковного клану рухнули.
Зрозуміло, що новина про одужання Володимира не дуже ощасливила Іларіона. Він бо’розрахував на зовсім інший «епікриз» у інтризі.
Тож замість того щоб щиро порадіти за одужання керівника Української церкви та помолитися за його здоров’я, як належало б чесному й порядному священнику, Іларіон заходився з’ясовувати, хто зламав його підступні плани.
Зокрема, попросив митрополита Вишгородського і Чорнобильского вияснити, хто фінансує лікування предстоятеля церкви.
Після того, як стало відомо, що з лікуванням митрополита Володимира допомагає народний депутат України Ігор Рибаков, Іларіон розпочав шукати шляхів для зустрічі з парламентарем для серйозної розмови.
Ні, звісно, зовсім не для того, щоб подякувати «спонсору» за належну допомогу у лікуванні митрополита. А лише для того, щоб умовити його «припинити знущатися над митрополитом Володимиром та дати йому спокійно померти».
...От такі люди сьогодні хочуть очолити Українську православну церкву. Без совісті, без честі, без гідності. Люди, які порушують не тільки усі можливі церковні канони та приписи, але й елементарну людську мораль та етику.
Схоже, як не прикро це визнавати, слово «донецький» — це вже діагноз. Хоч іде мова про міністра, хоч про керівника церкви — у цьому слові сплелися всі людські пороки та вади людські. Хоч корупція, хоч аморальність — всі вони мають одне географічне походження, одну батьківщину. Це тим більш прикро, коли згадати, що саме донецька земля дал Україні Василя Стуса, Олексу Тихого, Івана Дзюбу...
На жаль сьогодні обличчя регіону визначають не Стус, і не Дзюба, а Іларіон.
І, коли така політика вестиметься керівництвом держави, коли саме таких людей тягнутимуть на вищі посади, то «Донецьк», (передусім, можновладний «Донецьк») сам проголосить собі вирок. Значно скоріше, аніж хтось сподівається.
