Социальная защита – одна с важнейших функций государства

Автор: «Фраза»

20.08.07 11:17

5777

Корреспондент «Фразы» сообщает: "Соціальна політика - система правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ та організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності в суспільстві, створення умов для зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування. Соціальна політика є однією з найважливіших функцій будь-якої держави. Незаперечним є той факт, що соціальну політику здійснюють як найрозвиненіші країни Заходу, які ще називають державами загального добробуту або соціальними державами, так і країни третього світу. Соціальна політика є втручанням в економічну, соціальну сферу, вона має єдину мету – забезпечення добробуту суспільства, що передбачає як захист незаможних верств населення, так і підтримку й зростання рівня добробуту середніх верств населення. Суб’єктами соціальної політики є: державні установи; органи місцевого самоврядування; позабюджетні фонди – громадські, релігійні, доброчинні; недержавні об’єднання, комерційні структури та бізнес; профспілки, громадяни. Отже, суб’єктом соціальної політики є як держава, так і громадянське суспільство. Головним суб’єктом реалізації соціальної політики в сучасному світі традиційно є держава. Саме держава гарантує можливість взаємодії соціальних груп та інших елементів соціальної структури як суспільно впорядкованого і суспільно захищеного системного процесу, тобто соціальної політики в масштабах країни. Тобто держава є як гарантом здійснення соціальної політики, так і її головним суб’єктом. Головне завдання державної соціальної політики – забезпечити соціальну стабільність суспільства, його соціальну безпеку. Упродовж ХХ століття в країнах Заходу сформувався великий досвід підтримки соціальної безпеки шляхом компромісу інтересів країн і класів, налагодження механізмів соціальної спрямованості антагоністично суперечливих процесів. Соціальне забезпечення Право на соціальне забезпечення відносять до соціальних прав, це одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством і закріплене в основних міжнародно-правових документах. Загальна Декларація прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), Європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1961 р.), Переглянута європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1996 р.). Соціальне забезпечення – це організаційно-правова діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втратили здоров’я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців. Основні напрямки діяльності держави у сфері соціального забезпечення: 1. Реформа системи соціального страхування. 2. Реформа пенсійного забезпечення. 3. Реформа системи соціальної допомоги. 4. Удосконалення системи соціального захисту інвалідів, ветеранів війни та праці. 5. Соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок техногенних та екологічних катастроф. 6. Удосконалення системи охорони здоров’я Моделі соціальної політики Загальновизнано, що хоча держави загального добробуту об’єднує високий рівень життя населення, який забезпечує ефективна соціальна політика, однак різним соціальним державам притаманні різні моделі соціальної політики. Іншими словами, держави загального добробуту різняться між собою насамперед моделями соціальної політики. Уявлення про найбільш помітні відмінності в підходах до соціального захисту, що існують в світі, дає класифікація Р. Еспінг-Андерсена, що отримала в нині широке визнання. Ним виділено три основні моделі соціальних держав: ліберальна, консервативна (корпоративна) і соціал-демократична. Ліберальна модель Формування ліберальної моделі, властивої таким країнам, як США, Канада, Австралія, Великобританія, відбувалося за панування приватної власності, переважанні ринкових відносин і під впливом ліберальної трудової етики. Основними умовами функціонування даної моделі є мінімальна залученість держави в ринкові відносини і обмежене застосування заходів державного регулювання, що не виходить за рамки вироблення макроекономічної політики; у внутрішньому валовому продукті (ВВП) державному сектору економіки належить лише невелика частка. Соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок розвинених систем страхування і при мінімальному втручанні держави, що є регулятором певних гарантій. Розміри страхових виплат, як правило, невеликі. Незначні трансфертні платежі, отримані внаслідок сплати податків, використовуються для надання допомоги та субсидій певним верствам населення. Матеріальна допомога має адресну спрямованість і надається лише на підставі перевірки її необхідності. У сфері виробничих відносин створені максимальні умови для розвитку підприємницької активності. Власники підприємств нічим не обмежені в ухваленні самостійних рішень щодо розвитку і реструктуризації виробництва, включаючи звільнення працівників, що виявилися не потрібними. У найбільш жорсткій формі таке положення характерне для США, де з 1948 року діє закон про трудові угоди, або «закон Вагнера»», згідно з яким адміністрація підприємства, в разі скорочення або модернізації виробництва, має право проводити звільнення без попередження або з повідомленням за два-три дні, без урахування трудового стажу і кваліфікації працівників. Доля профспілок — відстоювання інтересів працівників з найбільшим стажем у разі загрози масових звільнень, що, втім, їм не завжди вдається. Дана модель цілком відповідає своєму основному призначенню в умовах економічної стабільності або підйому, але при спаді й вимушеному скороченні виробництва, що супроводжується неминучим урізуванням соціальних програм, у вразливому положенні опиняються багато соціальних груп, перш за все жінки, молодь, літні люди. Консервативна модель Консервативна (корпоративна) модель характерна для країн з соціально-орієнтованою ринковою економікою. В їх числі — країни континентальної Європи, такі як Австрія, Німеччина, Італія, Франція. Позиції держави тут значно сильніші: бюджетні відрахування на соціальні заходи приблизно рівні страховим внескам працівників і працедавців, основні канали перерозподілу знаходяться або в руках держави, або під його контролем. Разом з тим, держава прагне поступатися матеріальною підтримкою громадян системі страхового захисту. Завдяки цьому, величина соціальної допомоги знаходиться в пропорційній залежності від трудових доходів і, відповідно, від розмірів відрахувань на страхові платежі. Помітною особливістю є «самокерованість» страхових кас, що знаходяться в спільному віданні власників підприємств і впливових профспілок, що представляють інтереси найнятих робітників. Розмір гарантованих виплат у разі безробіття залежить від трудового стажу, а терміни виплат — від тривалості сплати страхових внесків, їх величини і віку працівника. У багатьох країнах період виплат допомогу з безробіття збільшено для осіб старших 50 років. Соціал-демократична модель Соціал-демократична модель (її іноді називають солідарною) передбачає провідну роль держави в захисті населення. Причому пріоритетними завданнями державної соціальної політики вважаються вирівнювання рівня доходів населення і загальна зайнятість. Дана модель знайшла практичне втілення в країнах північної Європи — Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, а також в Нідерландах і Швейцарії. Основою фінансування соціальної сфери служить розвинений державний сектор економіки, зміцненню якого не в останню чергу сприяє дуже високий рівень оподаткування. Частка державних витрат у ВВП складає в Швеції 66%, в Данії — 61%, у Фінляндії — 56%. Основна частина цих витрат йде на задоволення потреб об'єктів соціального призначення. Значну частину серед них складають і трансфертні платежі, завдяки яким відбувається перерозподіл національного продукту на користь найменше забезпечених верств населення. Іншими відмінними рисами даної моделі є розвинена система виробничої демократії, регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні, а не на рівні окремих підприємств або галузей, використання дієвих засобів, що дозволяють мінімізувати рівень безробіття. Найбільшу популярність здобула шведська доктрина соціальної держави, яку часто називають «егалітарною». Вона зводить турботу держави про своїх громадян в ранг національного культу, обіцяючи забезпечувати їм «безпеку, надійність і захист в загрозливих ситуаціях, а також організацію і керівництво захистом. Шведам немає необхідності залежати від рідні або доброчинності, а тим більше від ринку: від колиски до могили про них піклуватиметься держава. Для реалізації таких амбітних цілей в 1977 році в Швеції проведена реорганізація соціального відомства і сформульовані завдання соціальної служби — вельми широкі, але конкретні й зрозумілі населенню. Серед них можна виділити чотири генеральні напрями: гарантії доходу, заходи відносно навколишнього середовища і сервісу, догляд (включаючи охорону здоров'я) і захист трудового середовища. Відзначені три моделі, будучи «ідеальними типами» соціальної держави, кожен з яких має свої достоїнства і недоліки, ніде в світі не зустрічаються в чистому вигляді. На практиці зазвичай можна спостерігати поєднання елементів ліберальної, корпоративної і соціал-демократичної моделей при явному переважанні рис однієї з них. Міжнародно-правове регулювання Соціальна сфера постійно знаходиться в полі зору міжнародних організацій, що приділяють першорядну увагу питанням міжнародно-правового регулювання й координації в даній області. Прийнятий в 1966 році Міжнародний пакт ООН про економічні, соціальні і культурні права містить декілька статей, присвячених правам в області соціального забезпечення. Дотримання пакту обов'язкове для країн, що ратифікували його. Важливу роль грає Міжнародна організація праці (МОП), що спрямовує зусилля на практичне втілення загальних принципів соціальної справедливості в законодавство окремих країн і володіє однією з найдосконаліших систем міжнародного контролю за виконання ратифікованих конвенцій. У 1952 році МОП прийнята конвенція № 102, що містить цілу концепцію соціального захисту. Вона проголошує право всіх громадян на соціальну допомогу, незалежно від трудового стажу й розміру виплачених страхових внесків, і виділяє дев'ять напрямів, за якими ця допомога повинна надаватися: медичне обслуговування, допомога при хворобі, допомога при безробітті, пенсії через старість, пенсії по виробничому травматизму, допомога у зв'язку з народженням дитини, сімейна допомога, допомога з інвалідності, допомога з приводу втрати годувальника. У конвенції зафіксований базовий принцип рівноправ'я при наданні соціальної допомоги: всі держави, що ратифікували конвенцію беруть на себе зобов'язання надавати на своїй території громадянам будь-якої іншої держави-члена МОП, а також біженцям і особам без громадянства однакові з своїми громадянами права, що стосуються встановлених конвенцією видів забезпечення. Країнам, що не досягли необхідного рівня розвитку економіки і системи медичного обслуговування населення, надана можливість ратифікувати конвенцію «з вилученнями», при обгрунтуванні причин вилучень в щорічних доповідях, що надаються в МОП. Не менше значення має Європейська соціальна хартія, прийнята членами Європейського Союзу (ЄС) в 1989 році. Її положення були доповнені й розвинені в новій редакції Хартії від 3 травня 1995 року. У цих документах, що не мають статусу міжнародних договорів, містяться норми рекомендаційного характеру про основні права на соціальний захист як працюючих громадян (у разі настання соціального ризику та втрати заробітку вони забезпечуються адекватними виплатами), так і безробітних, не мають засобів існування (вони володіють правом на соціальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму). Сторони, що підписали Хартію, зобов'язалися шляхом укладання двосторонніх і багатосторонніх угод забезпечити рівність громадян кожної з сторін в області соціального забезпечення в разі міграції працівників з однієї країни в іншу. У багатьох країнах з соціально-орієнтованою економікою законодавство має в своєму розпорядженні закон про мінімально гарантований дохід (допомогу). Данія прийняла такий закон в 1933 році, Велика Британія — в 1948 році, ФРН — в 1961 році, Голландія — в 1963 році, Бельгія — в 1974 році, Ірландія — в 1977 році, Швеція — в 1982 році, Люксембург — в 1986 році, Франція — в 1988 році. Відповідно до міжнародних норм, дія закону розповсюджується не тільки на корінне населення, але і на іноземців, що прожили в даній країні певний час. Допомога не має добродійного характеру, й при дотриманні певних умов може бути призначена на законних підставах всім, хто має потребу. Основна умова — сума сукупного доходу повинна бути меншою за певну величину. Повсюдно в сукупний дохід не включається допомога на дітей, а в деяких країнах і допомога на житло, аліменти. У багатьох країнах захисним бар'єром для малозабезпечених громадян служить закон про мінімальну заробітну плату та її періодичну індексацію, залежно від зростання споживчих цін. В Італії механізм індексації запускається при зростанні індексу цін на один відсоток, в Данії — на три відсотки, в Бельгії — на два відсотки, в Люксембурзі — на два з половиною відсотки. У деяких країнах — США, Канаді, Франції, Швейцарії — індексація охоплює не все трудове населення, а лише частину найнятих робітників. Сьогодні в багатьох країнах ЄС досягли високого рівня розвитку програми захисту сімейного доходу, що опускається нижче встановленої планки, які фінансуються з бюджетних коштів. У скандинавських країнах, що відрізняються найбільшою широтою охоплення населення подібними програмами, їм надано загальнодержавного статусу. У центральноєвропейських країнах такі програми діють на регіональному й місцевому рівнях".