Еще раз о депутатском иммунитете

Автор: Василий Горелов, член украинской диаспоры в России

31.08.07 15:23

20896

Розмови про депутатську недоторканість набридли до неможливості. А найбільш неприємно те, що розмови ці – не більш ніж передвиборчий інструмент. Між тим, недоторканість, та питання про її скасування – частина, найбільш загальної, дуже серйозної теми: а чому керівництво має жити краще тих, ким воно керує. Треба визнати: в нашій історії було багато часів коли народ, та його фактичне керівництво жили не тільки по-різному, а у різних вимірах. Були пани і були холопи. Пани змінялися: литовська та польська шляхта, московське дворянство, радянські партійні „боси”, а холопами залишався простий український народ. Іноді, навіть досить часто, у пани вибивалися свої ж, українці та керували своїми співвітчизниками за народний рахунок. Кріпацтво скувало народ кайданами на кілька століть. А це був той самий народ, з якого вийшов Тарас Шевченко. Він хотів сказати народові одне найголовніше: досить жити в неволі, народ має стати вільним, буде вільний народ – буде мова, буде велика культура, буде Велика Україна. Теж саме вже потім намагався сказати і Іван Якович Франко. І не тільки Шевченко і Франко, всі провідні представники української нації сподівалися, що кожен українець, селянин чи робітник, стане вільним громадянином, подивиться на свою країну як хазяїн. Тоді буде мова, тоді Україна буде осіяна „світлом науки і знання”, бо наша українська мова по праву належить тому самому простому народу, він її творець і хазяїн. Більшовики обіцяли „земля – селянам, фабрики – робітникам”. Як стало – всім відоме, нове кріпацтво, нові пани. Народу – зараховані трудодні. Потім Україна стала незалежною і політики знову не дуже поспішали почати рішучі реформи, які б дали відповідь на питання: чи назавжди ліквідовано в нашій Україні панів та холопів, чи назавжди буде єдиним та вільним український народ, де кожна людина буде стовідсотково знати: „я – хазяїн своєї країни, оця діляночка землі – моя, оцей будиночок мій, і Україна – теж моя, а не ясновельможних панів, а отже мова – моя, і нема перед мною питання, розмовляти нею чи ні”. Так чи буде українське керівництво жити в одному вимірі з народом? Питання серйозне, бо це – питання чи піде Україна до Європи, чи стане вона цивілізованою європейською країною. А депутатська недоторканість та депутатські пільги – це у цьому питанні показник. Є керівництво, яке живе не за тими законами, за якими живе простий народ та має набагато більш пільг. Чому? Тому що це керівництво… Отже, знову є пани та є холопи. Здається, всі політичні сили розуміють неправильність ситуації та намагаються її поліпшити. Але навіщо влаштовувати навколо цього передвиборчий цирк, перетворюючи це в якусь велику місію? Скасування недоторканності не є, фактично, якимось політичним проривом, це – нормальний робочий момент, доопрацьовування законів країни до норм демократії, в умовах якої ми намагаємося жити. і незважаючи на це, одні пропонуют ь зробити це вже у наступній Раді, другі – на позачерговій сесії цієї Ради. Чому це не було зроблено, коли Президент дав нинішній Раді кілька днів легальної роботи. Якщо всі „за”, то у чому проблема? Що заважало не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Відповідь, на жаль, безрадісна: ніхто не хотів втрачати таку блискучу тему для піару. Отже, вирішуйте, панове. Чи ми демократична країна, де немає недоторканих, чи обираймо інший шлях розвитку, чи будемо розмовляти своєю мовою, чи будемо розмовляти про свою мову. Те, як українські політики готуються відмінити недоторканість, вже каже про недосконалість нашої політичної системи. Нардепи презентують своє бажання жити в одному виміри з народом як ледь не головний елемент передвиборчої програми, хоча це – всього лиш нормальна і необхідна умова демократії. Згадується фільм „Москва слезам не верит”: - Вы поступили как настоящий мужчина - Я поступил как нормальный мужчина Якщо казати взагалі про тему взаємовідносин керівництва з тими, ким воно керує, то тут ситуація не така безнадійна. В житті зустрічаються колективи, де керівник не тільки не живе з і співробітниками у різних вимірах, але і активно їм допомагає, виконуючи більше роботи, приймаючи на себе більшу відповідальність, та живучи не краще них. Звичайно, так буває не завжди, та і, навіть, не часто, але буває. Якнайчастіше, такий стан забезпечує високий професіоналізм, як керівництва так і співробітників, стабільний і невеликий склад колективу протягом тривалого терміну, вузький профіль роботи, що виконує колектив, та, звичайно, особистість керівника. В масштабах держави такий тип взаємовідносин формується протягом століть, але результат вартий і такого терміну: вільний, а через це і свідомий, народ, а це – основа великої держави.