Украинцы. Кто они?

Автор: Виктор Ткаченко (Киев), независимый журналист, к. и. н.

01.07.07 11:16

42989

Давно кортіло написати науково-популярно й вельми доступно про нас — етнічних українців. Хто ж ми, де наша прабатьківщина, чи автохтони ми... Ці питання порушували багато наших видатних науковців принаймні впродовж більше ніж двох останніх століть, а особливо вони стали актуальними, коли ми отримали сподівану віками незалежність. Отож хто вони — українці? Чи належать вони до слов’ян? Щоб відповісти на перше питання, нам не обійтися без відповіді на друге. Проте спершу розглянемо коротко чотири важливі історіографічні аспекти підходів до розуміння історії України — російський, польський, український і совєтський, без ознайомлення з якими нам також ніяк не обійтися — і ось чому. Досить тривале існування різних підходів свідчить про серйозну дискусію щодо історії всієї Східної Європи, тобто східнослов’янських народів — українців, білорусів та росіян. Російський історичний аспект. Перші спроби описати історію Східної Європи припадають на кінець XVIII – початок XIX ст., коли на її теренах існувала єдина централізована держава — Російська імперія, де ще з початку XVII ст.. правила династія царів-імператорів Романових. Тож найперші міфологізовані праці були написані А. Манкієвим і В.Татіщевим. Та монументальною працею, де найяскравіше було викристалізовано династійний підхід до російської історії, постала «Історія держави російської» Ніколая Карамзіна, що вийшла в 12 томах між 1816 і 1829 роками, і яка охоплювала період від найдавніших часів (IX-X ст.ст.) до початку царювання династії Романових 1613 року. Лейтмотивом праці Карамзіна була настанова тодішнім російським царям наслідувати своїх попередників — московських князів. Проте цього було замало, адже кожна тогочасна держава чи монархія жадала будь-яким чином звеличити себе через належне обґрунтування своїх династичних прав на престол. Наш сучасник Бернард Люїс влучно охарактеризував міфологізацію в середні віки своїх витоків країнами, народами та їх правителями, які зазвичай «мали скромне походження», прагненням «прикрасити або приховати свій непримітний родовід та долучити себе до чогось давнішого й величнішого». Отож, ще починаючи з XIV ст. зусиллями ченців Московії неодноразово переписувались давні літописи, які «прикрашались» та довільно розширювались з однією метою — вивести походження своїх правителів від князів Київської Русі, чиї предки належали б до династії Рюриковичів. Тож московські царі вже надалі видавали себе за прямих спадкоємців Рюрика, а з XVII ст. спадкоємство перейшло до династії Романових. Але ця «концепція» була шита грубезними «білими нитками», оскільки лінгвістичні й етнографічні дослідження та публікації подорожніх нотаток багатьох середньовічних мандрівників свідчили про значні й суттєві відмінності між українцями, білорусами та росіянами. Тому російська історіографія гарячково шукала інші шляхи фальсифікацій. Довго не довелося чекати. Міхаіл Поґодін — історик і публіцист XIX ст., автор російської версії панславізму — знайшов вихід для російської історіографії. Він представив свою теорію «запустіння» земель Київської Русі після монгольської навали. Він стверджував, що предки московітів дійсно мешкали в X-XII століттях на києворуських теренах, а після навали монголів у XIII ст. втекли на північ. Майже півстоліття ніхто тут у Середньому Подніпров’ї не мешкав і тільки в кінці XIII та особливо в XIV ст. заселилися на ці землі начебто селяни-українці з західних земель. Так з’явилася ще й міграційна теорія, що додала міцності гіпотезі переміщення політичних центрів. «Теорія» знайшла підтримку й розвиток завдяки знаним російським історикам С. Соловйову та В. Ключевському. Перший опублікував свою 29-томну «Історію Росії з найдавніших часів» (1851-1879), а другий (учень С.Соловйова) — популярний «Курс російської історії» (1904-1921), в якому доповнив детерміністську позицію свого вчителя так званим психологічним обґрунтуванням. І насамкінець побутує загальна російська думка, обґрунтована Дмітрієм Ліхачовим, що «Росія та Україна, поділені надвоє, сформувались не тільки як політична, а й культурна дуалістична цілість. Російська культура не має сенсу без української, а українська — без російської». Польський історичний аспект. «Концепція» польських істориків XIX-XX століть нічим істотним не відрізняється від класичного російського хибного тлумачення української історії, хіба що переслідувала дещо іншу політичну мету. Втративши свою незалежність, Польща впродовж XIX ст. боляче переживала підлегле існування в межах Російської імперії. Тому польські публіцисти й письменники намагалися переосмислити й зрозуміти причини втрати самостійності, розглядаючи численні бунти та козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького на підлеглій українській території, які значно ослабили Польщу, фатальною предтечею втрати незалежності. Так, популярний на початку XX ст. польський історик Александер Яблоновський обґрунтував польське тлумачення нашої історії в своїх семитомних історичних студіях (1910-1913), а також в «Історії Південної Русі до падіння Речі Посполитої» (1912), де стверджував, що українські землі історично ніколи не мали окремого політичного утворення, а населення України — окремого народу. Одначе кардинальні зміни, які спричинила Друга Світова війна й відносно справедливе встановлення державних кордонів у Європі, зламали ставлення польських істориків до своїх, здавалося б, давно усталених консервативних поглядів. Уже післявоєнні польські вчені Лєшко Подґородецький, Владислав Серчик та Збіґнєв Вуйцик не трактують Україну як придаток Польщі. Український історичний аспект. Наше бачення історії Східної Європи збігається з позицією пізньосередньовічних зарубіжних істориків, що багато писали про Україну (Малоросію, як її тоді називали) і запорозьких козаків у XVI-XVIII століттях. Видатні праці альзасько-французького (Жан-Бенуа Шерер, 1788), німецького (Карл Гамерсдорфер, 1789) і австро-угорського істориків (Йоган-Крістіан фон Енгель, 1796) якраз об’єктивно змальовують історію українських земель і їх носіїв — українського народу. Перша половина XIX сторіччя відзначається появою перших багатотомних історій України, авторами яких були Дмитро Бантиш-Каменський (4 томи, 1822) та Микола Маркевич (5 томів, 1842-1843), які особливо відзначали непересічну роль запорозьких козаків в українському історичному процесі. Та найвизначнішою працею вважається «Історія Русів» (1846), чиє авторство досі не встановлене. В цьому творі Україна розглядається не як провінція Росії чи Польщі, а радше як незалежна держава з часів Київської Русі. Найвищий її розквіт припадає на добу українського козацтва, і лише в XVIII сторіччі вона почала занепадати під впливом московської (пізніше - російської) влади. Ідеї романтизму першої половини XIX ст. підштовхнули до зародження вітчизняної української історіографії. Михайло Максимович, Микола Костомаров і, до певного часу, Пантелеймон Куліш розглядали козацький устрій як важливий прояв демократичних і еґалітарних ідеалів українського народу. В праці «Книга буття українського народу», написаній Костомаровим, Україна постає як особа, що «не любила... ні царя, ні [польського] пана, а зкомпоновала собі козацтво,.. і були козаки між собою всі рівні». Ідею окремішності українців від росіян і поляків найкраще показав Костомаров у своїй наступній праці «Дві руські народності» (1861), що пізніше перетворилась на «євангеліє українського націоналізму». Та найбільшого удару по російській історіографії було завдано працями Максимовича (1857), Володимира Антоновича (1882) і Михаїла Владімірського-Буданова (1890, 1893), де вони поставили під серйозний сумнів тезу російських істориків про спадкоємність між Київською Руссю та Московією і хибну «міграційну концепцію» Поґодіна. Вони переконливо довели, що населення Центральної України не переселялося на північ після навали монголів, а її устрій функціонував допоки українські козаки не заклали фундамент нового соціального й адміністративного ладу. Надалі, ще відчутніший удар по позиції росіян завдав своєю статтею «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» Михайло Грушевський, акцентуючи увагу не тільки на суперечливих і шитих «білими нитками» моментах у російській концепції східноєвропейського історичного розвитку, а й чітко окреслив наші історичні межі, витоки яких сягали ще часів Київської Русі і продовжилися після козацької доби. Свою найповнішу історичну концепцію, яка змогла успішно конкурувати з панівною російською, він виклав у десятитомній праці «Історія України-Руси» (1898-1937). Його ідеї продовжували розвивати українські історики Дмитро Дорошенко та В’ячеслав Липинський, критично оцінюючи народницькі ідеї Грушевського і сповідуючи більш державницький підхід. Совєтський історичний аспект. Кілька слів про особливості історичної позиції після жовтневого перевороту й трансформації Російської імперії в Совєтський Союз. Ця доба пов’язана з появою так званої «формули меншого зла». Ось як описав колишній совєтський історик Константин Штеппа цю «теорію»: «Хоча приєднання неросійських народів до Росії було злом (особливо, коли йшлося про втрату їхньої національної незалежності), та це було меншим злом, якщо уявити, що могло б статися в результаті їхнього приєднання до якоїсь іншої великої держави. Тож згідно з цим припущенням, приєднання України до Росії в XVII ст. слід вважати злом, проте меншим злом, ніж поглинання її Польщею, Туреччиною чи пізніше — Швецією». Тож російські і українські совєтські історики з метою мінімізувати негативний вплив цього «меншого зла» завжди підкреслювали дружбу двох народів, яка була надзвичайно вигідна для українців, бо Росія, мовляв, була сильною й значно могутнішою державою і тому стала закономірно «старшим братом» для нас. А вже 1954 року подія XVII ст. святкувалася як акт «возз’єднання», а не приєднання, чим совєтська марксистсько-ленінська наука підтвердила повернення до старої імперсько-російської класичної концепції тлумачення східноєвропейської історії. Отже, Київська Русь трактувалася як колиска трьох братніх східнослов’янських народів. І сьогодні в постсовєтській Росії домінує ця думка. На жаль, є і в нас окремі знані історики, які, перебуваючи в полоні совєтських стереотипів, так і не позбулися свого імперського мислення (академік Петро Толочко), та намагаючись підтримувати хибну й відверто ворожу думку наших недоброзичливців. Я вже неодноразово писав на «Фразі» про історію походження слов’ян і, зокрема, про витоки нашого родоводу (нотатки «Состоится ли Украина?», а також у інших публікаціях), тож не буду повторюватися. Нагадаю лише стисло про те, що початок формування слов’янського субстрату припадає на початок І тис. до н. е., а формування власне слов’янських народів раннього середньовіччя — русі (русинів, тобто українців), поляків, чехів, словаків, болгар, сербів, хорватів і т. ін., відбувалося вже в першій половині І тис. н. е. Слід наголосити також на тому, що українську землю та її мешканців за історією їхнього існування називали по-різному, що часто траплялося і з багатьма іншими місцевостями й народами Європи та світу. Різні назви України й українців у різні часи часто-густо відображали певну політичну позицію, а іноді просто заперечували саме існування українців як окремого народу. Тож середньовічна Київська Русь стала раптом Київською Росією, її культура та мешканці — «руськими» або «древнерусскими». Наші споконвічні українські землі почали називати ще пізніше Малоросією, Південною Росією, Західною Росією (разом з Бєларуссю) та Новоросією (степова частина та узбережжя Чорного моря), а східнослов’янських мешканців імперії — малоросами. Українські землі поза межами Російської імперії іноді називалися Руссю (у західних джерелах - «Рутенією»), а їхнє населення — русинами. Ось такі сучасні уявлення про нашу багатющу українську історію та її автохтонного народу — українців, як з боку знаних вітчизняних учених, так і з боку зарубіжних, зокрема, російських...