В очереди за дипломом...

Автор: Мария Иванова, Академия прямой демократии

18.02.07 12:20

27715

Українські вищі навчальні заклади чимось схожі на категорію людей, яку описує приведений уривок з повісті Пруса “Лялька” – за їх вивісками немає жодного підґрунтя. Сучасна українська освіта неадекватна. Легкість отримання ліцензії на ведення освітньої діяльності призвела до ситуації, яку ми спостерігаємо сьогодні: вся країна стоїть у черзі за дипломом. Комуністичні ідеї лікбезу (ліквідації безграмотності) набули страхітливих форм – вища освіта стоїть на рівні з досвідом роботи у вимогах до потенційного робітника. Оголошення “Шукаємо няню з вищою освітою” вже нікого не дивує. Глобальна грамотність та просвіта сприймаються усім світом загалом і Україною особливо занадто буквально: так, кожен повинен мати базові знання з біології людини, невідкладної медицини, гігієни, побутової фізики, безпечної праці і відпочинку, але не варто перегинати палку. Людина з вищою освітою претендує на вищий рівень життя, претендує на певний науковий рівень своєї роботи, на високий професіоналізм та кваліфіковані навички. Така людина має вищі очікування та вимоги до життя. Така людина уявляє своє майбутнє на якісно вищому рівні порівняно з сьогодні і вважає себе достойною цього. Та чи варто вселяти надію на долучення всіх і майже кожного – лиш тільки отримай диплом – до касти тих, хто володіє знанням і править світом? Час від часу інформаційний простір країни викидає на поверхню поодинокі зауваження, що Україні як спадкоємиці одного зі світових лідерів у галузі біотехніки, озброєння та конструювання не вистачає свіжих технічних кадрів: інженерів, фізиків, інших спеціалістів технічного спрямування. Справді, керівникам свіжоонезалежненої України варто було стимулювати підтримку подальшого нарощування наукового потенціалу, накопиченого СРСР, – чи не єдина частина радянської спадщини, за яку можна було подякувати Союзу. Розвиваючи думку про гостру нестачу в Україні спеціалістів технічних напрямів, автори часто згадують про перевиробництво економістів та їм подібних. “Україна сьогодні готує юристів і економістів більше, ніж уся Європа разом узята,” – днями заявив Міністр праці та соціальної політики України Михайло Папієв. А тепер поміркуймо, кому вони в такій кількості потрібні?.. Очевидним є перевантаження українського ринку праці людьми, які отримали неякісну освіту. Калейдоскоп назв навчальних закладів майже такий само строкатий, як і назв спеціальностей: журналістика, економіка, фінанси, політологія, маркетинг, усі види менеджменту та діловодства та інше, та інше. Така “освіта” є швидше марною тратою часу та грошей, ніж освітою як такою. Молоді люди у пошуках кращої долі, від власної ліні чи бажання “покращення вашого життя вже сьогодні”, ідуть аби куди – та чи до світла, до знань?.. Судячи з рекламного опису запропонованих на ринку освітніх послуг, на модних спеціальностях у свіжозареєстрованих освітніх установах майбутніх “фахівців” навчать правильно скласти резюме, оформити договір та вчасно посміхнутися на ділових переговорах. Який багаж наукових знань та навичок матимуть молоді випускники на виході? Просто незастосовний на практиці – через його очевидну і прикриту лиш фіговими листочками барвистих дипломів обмеженість! Коли студент-економіст четвертого року навчання Івано-Франківського приватного вузу не може відповісти на питання, що відбувається з попитом, коли знижується пропозиція, – на очі навертаються сльози. Система освіти працює в холосту: електроенергія разом із валютною та моральною енергією працює не на краще майбутнє, а на партикулярну обмежену фінансову жадобу. Можливо, спеціалістів гуманітарних спеціальностей у нас і перевиробництво, але кваліфікованих фахівців не вистачає! Це щось на зразок того, що у нас надурожай буряків, та усі вони кормові... І маємо дефіцит на ринку праці. З настанням постінформаційної ери приходить розуміння архіважливості наявності високоякісного інтелектуального продукту поруч з професійним технічним його втіленням. А освітня система України працює за схемою “скосити побільше грошей” зі споживачів освітніх “ведмежих послуг”. У конституційних законах держава загребущими руками бере на себе регулювання економіки, управління процесами міграції та ще подібні важливі функції, але у слизьку галузь освітньої політики лізти не поспішає. Коли і наша держава нарешті побачить плакати протестантів інших країн проти надання дозволів провадити освітню діяльність приватним вузам? Кожній дитині потрібно дати можливість обирати життєвий шлях відповідно до того, що вона може і хоче, а не ставати жертвою шарлатанів від освіти. Інакше посередність губиться у нескінченному потоці пропозиції економістів-фінансистів, правників, політологів чи менеджерів. Такі люди не принесуть нічого корисного галузі, якій присвятили щонайменше кілька років життя, стануть черговим ніким у безликому потоці собі подібних нереалізованих і загублених особистостей. А країні потрібні спеціалісти. Інженери-політехніки. Хіміки-органіки. Біологи-селекціонери. Фізики-механіки, конструктори. Давати красиві коментарі та продаватися почергово жовтим, синім, сіробуромалиновим навчилися, слава богу, усі вітчизняні “економісти”, “політологи”, “фінансові аналітики” і “експерти у галузі українського законодавства”. А хто порахує для уряду реальне зростання ВВП, спрогнозує рівень інфляції та зведе кінці з кінцями у бюджеті? Давайте подбаємо про забезпечення якісного підвищення рівня вищої освіти в Україні – щоб через кілька років усі економісти знали, що відбувається з попитом, коли знижується пропозиція, щоб усі політологи знали, що таке політична система, усі правники читали Конституцію, фінансисти відрізняли монетарну політику від лібералізму, а медики не плутали вашу печінку та серце.