Заговор в украинской политике

Автор: Валентин Лысенко, политолог

16.02.07 09:51

19108

Більшість політичних подій не є тим, чим здаються на перший погляд, оскільки у завершенні вони переслідують зовсім інші і, як правило, неочікувані для стороннього спостерігача результати. Мова йде про конспірологію, тобто теорію змови, яка в тому чи іншому вигляді набуває обрисів дії в українському політичному середовищі. Представники академічної науки заправило відмежовуються від конспірологічних теорій. Однак, попри академічне табу, спробуємо лише ледь-ледь торкнутися цього спірного питання на прикладі останніх політичних подій, використовуючи виключно логічні викладки та фактологічний матеріал. Зрозуміло, що будь-які дії, навіть ретельнішим чином продумані, можуть мати неочікувані наслідки. Комбінаторна практика певних політичних сил може стикнутися і зіштовхується з аналогічними зазіханням інших і необов’язково протиборчих сил. Відтак їх різновекторна і різносила взаємодія може дати неочікуваний результат. Проте потяг до інтриги багатоходового комбінування має місце в людській природі, зокрема, ряд дослідників вказує на наявність певного конспіративістського менталітету. Сьогодні коспіративізм соціокультурного і політичного простору – всеохоплююча і всепоглинаюча ознака українського політикума. «Багатоходівки» смакують мов приправа до політичний кухні, вони інтригують і захоплюють голови усіляких розумників. Однак, коли ти «граєш» когось, то це зовсім не означає, що не «грають» тебе. Відповідно, здавалось би, прогнозований процес визначається туманним кінцем. Основна характерна риса сучасної політичної верхівки в Україні, як вже ми не раз наголошували, характеризується тим, що там тусуються і тасуються одній й ті самі, одна й та сама замусолена колода карт. Вони змінюють один одного на владному Олімпі, поринають до надр опозиції, виниряють і знову плазують до ночів. Ця, так звана, вишукана публіка часто-густо не обтяжена волею, розумом і освітою, в той же час конспіративіський менталітет тут в розквіті. Давно було помічено, що можливість володарювання над чи то долею, чи то розумом людей є дуже привабливим, що сприяє накопиченню в певних областях суспільної діяльності відповідних особистостей. Окрім того, в окремих верствах населення культивуються панівні настрої, зверхність і вседозволеність. Відтак, спрямованість на володарювання і маніпулювання масовою свідомістю стає смислом життя та визначенням спроможності і відповідності обраних. Тоді і виринає поняття «меритократії», як влади достойних, наділених чеснотами, проте у викривленому світлі, коли нівелюється само поняття і експлуатується гідність. Така собі олігархія, що виставляє себе за меритократію. І люди роблять свій вибір без вибору, вибір на підставі порівняння віртуалізовних політтехнологами і прилизаних іміджмейкерами і спічрайтерами образів певних політиків. У підсумок – привабливість вибору напряму залежить від «гаманця», грошових сум, що вкладені в передвиборчу кампанію, від коштів за які куплені послуги фахівців і на які здобуті місця на шпальтах газет і журналів, ефір на радіо і телебаченні та можливість подання схвальної інформації в Internet-медіа. В історії, як правило, є дві головних дійових особи: народ і еліта. Можна виступати апологетом егалітаризму, а можна відстоювати елітизм і творити по-донцовськи чинний націоналізм, визначаючи роль активної меншості в історії, «яка формує неясну для «неусвідомленої» маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за цю ідею», проте стояти і залишатися на патріотичних позиціях – це державницький підхід. Констатуємо разом з Дмитром Донцовим: «Отже, при всякім стані суспільності, для утримання її при житті, для успішної оборони і всякої акції взагалі - неминучою умовою є існування активної, відважної, спрагненої влади меншості, цієї правдивої носительки великих ідей, найважливішого чинника історії». Інша позиція - діяти за, так званою, політичною доцільністю, що базується на політичній кон’юнктурі, і свою неконсеквентність пояснювати якимось там консенсусом і йти на «політичні домовленості», які не чим іншим як зрадою назвати не можна. І вони, з цією, іншою, позицію вважають, що право на прийняття рішень належить виключно їм, оскільки народ зайнятий щоденною суєтою і до таких справ не придатний. Вони звертаються до народу лише за легітимацією своїх рішень і задля використання його у якості «гарматного м’яса». Останнім часом особливою увагою серед політологів і політтехнологів користується німецький філософ ХХ сторіччя, юрист й ідеолог Карл Шмітт (1888-1985), автор багатьох філософсько-політологічних трактатів, зокрема «Диктатура», «Положення сучасного парламентаризму», «Політична теологія», професор Боннського і Берлінського університетів, католик, що пориває з католицизмом с особистих причин, член націонал-соціалістичної партії Германії с 1933 року. Головний посил трудів Шмідта – сутністю політики є рішення. Еволюція поглядів Карла Шмітта «представляє собою розмиття ціннісних настанов на шляху відділення юридичної форми від політичного змісту» (Кузнєцов Ю.В.), сягає основ імморалістичної позиції, притаманної маккіавелізму. Логіка особистої ідейної еволюції в кінці-кінців призводить К. Шмітта до апології авторитаризму. Так, в своїй праці «Гарант конституції», він відстоює введення надзвичайного стану з метою порятунку країни від хаосу, а згодом виступає апологетом фюрерського принципу у статті «Фюрер захищає право». Отже, вказана вище, так звана, «інша позиція» повністю перегукується з ідейною еволюцією німецького філософа націонал-соціаліста, відображеною у його працях. В своєму трактаті «Диктатура» Карл Шмітт утверджує, що найвищім правом волі народу, його суверенітетом являється сильний диктатор, котрий значно більш ефективно, ніж якийсь там парламент, яки зазвичай втягнутий в безкінечні і безпідставні дискусії, може керувати державою і втілювати в життя бажання мас. Шмітт вибирає диктатуру як той суспільно-політичний порядок, де панує можливість особистого і суверенного рішення, що протистоїть загальному знеособленню і розпаду. Відтак, так званій, «іншій позиції» потрібно розхитати есхатологічний маятник, створити хаос і запропонувати диктатуру як єдиний вибір перед лицем Кінця, що насувається невпинно. В той же час фундаментом демократії за Шміттом виступала конституція. На цьому вона, демократія, правда, і закінчувалася. Диктатура, як легітимний авторитет, заповнювала правові колізії і неврегульовані питання. В цілому концепція виключала народ із структури прийняття рішень, чим викреслювала основоположний принцип демократії. Диктатор міг і повинен був приймати рішення, не вдаючись до дискусій, незалежно від того, чи знаходять ці рішення підтримку у більшості. Карл Шмітт говорив про диктатуру надзвичайного стану, що «взагалі уникає всілякого правового регулювання», про диктатуру комісарську, коли «революційна партія, посилаючись на волю народу, оволодіває державною владою, причому ця партія сама вирішує те, коли цей стан наступив», і диктатуру суверенну, яка після революції, «коли попередній конституційний порядок порушений і поки нова конституція не вступила в силу, може здійснювати державну владу без обмежень». Важливим моментом була популярність лідера. Згідно Карлу Шмітту, бажано, аби він (лідер-диктатор) був любий народу. Іншими словами, рейтинг його популярності становив основу легітимності прийнятих ним рішень, і він попри радикальний волюнтаризм позиціюнував би себе як конвенціональний демократичний лідер. Відверто, дуже розпізнаваний типаж, що змальований філософом націонал-соціалістом, і нагадує він образ «диктатора в юбці», чи, з легкої руки одного з політиків, - «фюрера в юбці». Цікаво, що в тоталітарному Радянському Союзі, в своїй більшості, загалом серед широких мас населення, прищеплювалася установка на державництво, слугування своїй батьківщині і народу. Так, були і самовдоволені егоїсти від пануючого прошарку, і мало місце зрадництво на найвищому рівні, були і ті, що не слідували гаслам, - вони мріяли про руйнування «залізної завіси» і знищення тоталітарного режиму, домагалися демократичних свобод, свободи слова, відстоювали права людини, однак загальне інформаційне поле було здебільшого однорідним, як і державницька позиція. Нажаль, спадкоємність самоідентифікації, коли особистість визначається у багатовимірному світі за принципом - це моя країна, це мій народ, тут мій родовід і тут близькі мені люди - повинна відбиватися у позиції державного служіння, перестала існувати. І її зруйнувала не ідеологічна навала советського тоталітарного режиму. Це так еволюціонував той самий піднесений патріотизм революційних демократичних завоювань. Винищення патріотичності, що повинна бути закладена на генетичному рівні, стала нормою і сповідується владоутримувачами щоденно. Сьогодні зверхність невігластва не просто посіла вищих щаблів влади, а й в боротьбі за своє виживання нищить усе розумне, інтелектуально і духовно вище. Стала нормою персональна безвідповідальність, коли майже не кожний політик заради своїх владних політичних амбіцій і в угоду посад кладе честь, гідність і, що саме страшне, долю держави. Углядіться, український політикум сьогодні – це чвари, зрадництво і суцільний бруд. Усі плетуть інтриги, грають в конспірологію та викривають змови. У протистояння в боротьбі за владу втягнуті усі державні інституції, в тому числі і СБУ, і МВД, і Генпрокуратура, і судова система, навіть, Конституційний суд. Інтригують Кабмін і Секретаріат Президента. До того ж у кожному з них іде ще й своя, внутрівидова, війна, де торжествує все той же конспіративістський менталітет. Візьмемо останню, 10 лютого 2007 року, прес-конференцію екс-чильника МЗС Бориса Тарасюка, лідера Народного Руху України, де він твердить «про антидержавницьку діяльність міністра Миколи Рудьковського». Він одкровенно говорить про змову: «Дії Рудьковського від самого початку його діяльності в уряді Януковича свідчать про цілеспрямовані дії, направлені на підрив національних інтересів України, на загострення стосунків з нашими партнерами і на догоду третій державі». Тарасюк підкреслює, що він не голослівний і на підтвердження своїх звинувачень додає, що «він (тобто Рудьковський – ред.) потай від посольства у Росії відвідував МЗС Росії». Екс-міністр запевняє журналістів, що має переконливі докази перевищення службових повноважень Рудьковським, і готовий надати їх Генпрокуратурі та СБУ. Приправляє ж свою страву пан Борис як «справжній дипломат», вказавши, хоча і опосередковано, чи то на винних у потуранні, чи то звинуватив у неспроможності певних посадових осіб, чи то вказав на злочинну співучасть у антидержавницьких діях. Пряма мова, «дипломатична», від Бориса Івановича: «Я звернувся до Президента і прем’єр-міністра, як член Кабміну: інформував про антидержавницькі дії. Далі – то вже питання відповідних посадових осіб держави. Президент відреагував, зробивши звернення до прем’єр-міністра, прем’єр ініціював службове розслідування, яке закінчилося нічим. Тільки в Україні можуть бути антидержавницькі дії, які не отримують ніякої оцінки з боку правоохоронних органів». Загалом, у нас дуже «талановиті» міністри, і державники «в приклад». Спочатку «піднести» позиціювання українського прем’єра в ЄС намагався щосили чинний, а потім не зовсім, міністр закордонних справ – коспіративістський менталітет. На зміну йому прийшов міністр від юридичного відомства – чому б тим же панянкам від Парламентської асамблеї Ради Європи Ренаті Вольвенд і Ханні Северінсен, які в українському політикумі нерозуміються, на місце не вказати. «Державники»! Конспіративізм української політики… Минулого року тут першість, безумовно, за «особистістю року» (Олександр Мороз за висновками 2006 року за версією тижневика «Кореспондент» здобув титул «Особистість року» - ред.), досить згадати вибір Мороза 6 липня 2006 року, коли він несподівано для багатьох був обраний спікером парламенту. Є дуже вагомі підстави вважати, що з боку Мороза, це не лише прагматичний вибір. Пригадаймо досить невиразну і незрозумілу роль Олександра Олександровича у «справі Гонгадзе». А як «тхне» від сліду Мороза у грі «великого вуха» Мельниченка. За таких відправних точок навіть незалежний спостерігач замислиться: чи неспроста на запрошення Рудьковського до Київа приїздять туркменські опозиціонери «на смерть» Туркменбаші, передуючи офіційним заявам про смерть, чий візит ставить під питання дружні відносини з чинною владою Туркменістану. А про повне порозуміння вищевказаного соціаліста зі своїм лідером свідчить «шпаргалка» для прем’єра від Мороза зі скаргою останнього на міністра оборони Анатолія Грищенка, піднесеною таким собі «простакуватим», проте «щиросердним» Миколою Рудьковським. За твердження неостанніх умів, зокрема американського вченого Ричарда Хофштадтера, коспіративістський менталітет – це ніщо інше як прояв «параноїдального стилю» мислення. Проте, дозволимо собі з ним лише частково погодитися. Задумаємося, щоб було б з Юлією Тимошенко, коли б хтось «доброзичливо» не порадив Кабміну в особі представників Регіонів заплющити очі на беззастережне підняття тарифів на житлово-комунальні послуги місцевими владами. Яким би козирем розмахувала б сьогодні опозиціонерка від блоку свого імені?.. Сьогодні вона - міссія, і будь-які закиди криє своєю боротьбою з владами на місцях, що вкрай «зарвалися», в той же час забуваючи сказати, що значну частину тих влад складають представники її рідного БЮТу. А коли замислитися, то постає питання - як так сталося, що полем для тарифної війни стала водночас уся країна? Який такий розумник підказав керівному складу Антикризової коаліції піти на, так званий, політичний розмін – голосування за імперативний мандат в місцевих рад в обмін на підтримку БЮТом закону про кабмін?.. Ох, не тримала би зараз в руках Юлія Володимирівна імперативний мандат як дубину для місцевих рад, а пожинали би результати запроданства - продажу місць у списку своєму. Сьогодні вона в авангарді - президента підломила, простелила собі шлях аби НСНУ в кінці-кінців розколоти та тих, що деполітизовано деморалізовані, асимілювати їх до БЮТу. Задля чого усе це?.. На наш погляд, проблема не в питанні конституційних перетворень, не в загрозі дострокових виборів, не в роздмухуванні протистояння президента з кабміном та президента з парламентською коаліцією, а в штучному цілеспрямованому створенні хаосу на замовлення. А вдасться чи ні Юлії Володимирівні дістатися влади на фоні хаосу в державі – питання побічне, що добре розуміє і сама лідерка БЮТ. До речі, пані Юля активно експлуатує, так зване, «питання труби». Зрозуміло, перший досвід – фундаментуючий досвід, це про ЄЕСУ, хоча все ж Фрейд пригадується… Відтак тяжко даються інші теми, «пришлый» Пинзеник, хоч і фаховий спеціаліст, проте лише з однієї теми, та й до того ж особистість, як кажуть, без фасцинативних ознак. Йосип Вінський ще й досі комплексів позбавитися не в змозі. Вельми розумний Григорій Немиря теж не всесилий. Хто ще, там у якості «дров до пічурки підкинути»?.. Чужий вогонь підтримувати - і самому згоріти не довго... І щоб не стверджував Кирило Фролов про «політичний клімакс», потенції, політичної, у леді Ю. достатньо аби будь-кого через «коліно» кинути. Скількох перекидала, на пальцях не перелічити!.. Відверте від Юлії звучить: «Неспроможність для чоловіків - це погана якість!» Отже, уподобатися беззастережно відданому Олександру Турчинову навряд чи кому вдасться. Та й йому, довіреному, до кінця стратегеми Юлії Володимирівни, скоріш за все, не відомі… З моменту голосування за імперативний мандат Юлія Володимирівна не просто перехопила ініціативу, а пресує і дресирує відтоді Партію Регіонів – добре «кризова» (назвемо її так) група попрацювала. «Пастка для Януковича заготовлена. При чому розставлена прапорцями <...>. Навколо нього вже прапорці всі виставлені», - кепкує Юлія Володимирівна, Діаною себе почуваючи. І хор голосів вторить їй, правда, кожен на лад свій, і не розуміє жоден, що уполювати Януковича – не самоціль Юліна, а от притоптати – за радість. Щодо хаосу, то тут на підхваті невідбувшийся «термінатор». Де він був би і з ким зараз чай пив, та нові кримінальні справи генерував, себе вихваляючи, якщо б не виштовхали в заший його з МВД?.. Служив би прислужуючись високими словами своє системне зрадництво прикриваючи. Сьогодні він знову революціонер чужими коштами дурнуватих шукаючи, аби його вельмишановного до влади привели. Усе б просто пояснювалося, аби кожний із тільки щойно згаданих був вільний не стільки від своїх внутрішньоособистих психологічних вад, утілених в політичні амбіції, а від коштів, яких для втілення цих самих амбіцій вони потребують… Далі вже слідують ті, що не усвідомлюють… Проблема незатребуваності спонукає Миколу Катеренчука поряд з Луценком примощуватися, адже свого час їх так зблизило порозуміння, коли перший закликав, що «Луценко повинен зараз виступити і заявити, чому він змінив свою позицію (відмовився від своїх слів полишити крісло глави МВС, якщо прем'єром стане Янукович – ред.)», з співчуттям додаючи, друга виправдовуючи, що «напевно, у нього були вагомі причини». І від головуючого у фракції нашеукраїнців, що остаточного кілка у ряди НСНУ забив своєю заявою про спільну опозиційну діяльність БЮТ та НУ в парламенті, впевнено звучить: «З «Громадською самообороною» ми будемо співпрацювати». Ну і що з того, що один одного «криють»: Тимошенко - Луценка, Кириленко - Тимошенко. Порозуміння з «політичної доцільності» - от що важливо. Три тижні тому Кириленко називав Тимошенко «зрадником демократії», а президент сказав «шлюб оформлювати і крапка». Отакої, «захищати демократію ніколи не пізно». Отже, а все ж свої права, хоч і як позашлюбне дитя від БЮТу (а вона, Тимошенко, його так не хотіла), опосередковано через В’ячеслава Кириленка, Луценко спромігся здобути. Погоджуючись з Джеффрі М. Бейком автором «Конспірологія і таємна політика» в частині, що «таємна політика часто не співпадає з картинами конспірологів і навіть суперечить їм», що «тут відсутня закономірність і інфернальність, виявляються помилки учасників, трапляються маса неузгоджених дій», що «таємну політику роблять десятки і сотні зовсім різних груп, і ці дії мають місце на самих елементарних рівнях», дозволимо собі не погодитися з висновком, коли дослідник стверджує, що «ця боротьба хаотична». Він, скоріш за все, помиляється, змішуючи усвідомлені дії з неусвідомленими. До того ж, автор цих слів не враховує можливу наявність рівнів обізнаності. Він також, як більшість критиків, спочатку абсолютизує конспірологію, а потім сам же розвінчує свої посили безвідносно до ступеня узагальнення і деталізації. Проте в одному він безсуперечно правий, що за будь-яких умов, - «єдина думка наступних історичних вироків».