Пам’яті Валерія Іллі та Віктора Кордуна

Померли поети Валерій Ілля та Віктор Кордун. Обидва перебували в орбіті явища, яке сьогодні все наполегливіше називають на всіх рівнях (від наукового до журналістського) Київською школою поетів-метафористів (до неї входять В. Голобородько, С. Вишенський, В. Кордун, В. Ілля, В. Рубан, М. Воробйов). Особливого резонансу ці втрати не викликали. Суспільство ж бо захоплене політиканством, колеґи-літератори марно очікують держзамовлення, Спілка письменників “пильнує” своє багатомільйонне майно, культурну ситуацію не змінив ані Майдан, ані активне використання ідеологеми під назвою “помаранчева революція”... Звичайно, Валерій Ілля та Віктор Кордун – поети різні. Долі в них різні. Спільне є в уже згадуваній приналежності до Київської школи поетів-метафористів, до постшістдесятництва, що його живила ідея відсторонення від скомпрометованих участю в совецькій політиці шістдесятників і майже однаково підживлював страх репресій і “філологічний” націоналізм (на рівні мови, слів, ритму й рими)... Це було покоління, яке зайшло вглиб себе і не змогло потім звідти вийти. Тоді складалася дивна ситуація, – тоталітарна державна машина сприяла появі фантастично вільних у зображальних засобах людей, які повернули українській поезії чільне місце в Європі. Каґебісти вважали деякі їхні поетичні тексти шифром. Василь Стус писав про Кордуна, що тому нікуди йти: “Навпаки, він клопочеться тим, щоб якомога дужче зупинитись, звільнитися від інерції плину, щоб віднайтись самому і віднайти утрачений довкола світ”. У вершинній його, як на мене, книжці “Тихий майстер дитячих іграшок” є декілька віршів, які назавжди залишаться в літературі (і не тільки в українській). Ще не епічний пізній, а молодий Кордун, який дуже нагадує за настроєм Такубоку, писав, що “речі розкриваються в себе”, що “в нашому місті не знати коли й кудою закрався сніг”, що “в кожному домі без їжі без сну всі затято тешуть єдиного через усе місто тешуть величезного хреста”. Валерій Ілля був іще більш камерним, світ його поезій був іще більш тремкий. Екс-футурист, енциклопедист Микола Бажан помітив Валерія Іллю й оцінив за те, що досить хистка структура його вірша виправдана тільки внутрішніми ходами асоціацій. Для Бажана, мені здається, це було визнанням іншої естетичної концепції, до якої він замолоду наближався, а потім, – після того, як прикрутили гайки, – став офіційним “солов’єм” в укрліті. А ще Валерій Ілля бачив, присвячуючи свій вірш одразу трьом своїм “однокашникам” В. Кордунові, М. Воробйову та В. Голобородьку, “як на продовженні словоблуду про чисту поезію кожен із вас не витираючи сліз ссе власну ногу”. Люди жили.., були живі, зі своїми амбіціями, своїми почуваннями, своїми стосунками, своїми перемогами та поразками, своїми віршами. А тепер їх нема.