Віхола соціально-політичного неспокою, що лютує цією зимою в арабських країнах, вже порівнюється з епідемією «кольорових» революцій середини 2000-х на посткомуністичному просторі.
Точаться розмови про вірогідність сценарію доміно та розвиток подій у масштабах усього Близького Сходу та Північної Африки, уряди яких у більшості своїй мають репутацію корумпованих та автократичних. Не обходиться і без традиційного «Хто винен?» - Захід, Ізраїль, або іще якесь утілення світової Залаштунки.
Досить несподівано першою ластівкою став респектабельний за регіональними мірками Туніс, втеча донедавна незмінного президента якого Бен Алі надихає опонентів режимів «бацькіного» типу на прогнозування їм аналогічної долі у майбутньому. Не так далеко поки зайшли у Єгипті та Ємені, але ситуація там має істотний потенціал для радикалізації – особливо це стосується найбіднішої країни регіону Ємену, чия влада, до того ж, не має такого досвіду у багатолітньому забезпеченні та охороні авторитарного режиму і приборканні сором’язливої опозиції, яким може похизуватись єгипетський президент Мубарак, а у населення ще жевріє згадка про недавні громадянські конфлікти доби північно-південного дводержав’я та сепаратистських виступів початку 1990-х.
З іншого боку, історичне місце та роль саме Єгипту і Ємену у формуванні сучасного арабо-ісламського світу робить їх горішками, розгризання яких необхідне та ключове для бажаючого поласувати східними солодощами на геополітичній ниві.
Територія сучасного Ємену серед колисок народження арабської нації, і у свій час слугувала мостом, яким азійські семіти та магометанство контактували із древніми державами Ефіопського нагір’я та економічно відкритими східноафриканським народами, рівно як і плацдармом для торгівельних операцій аравійських синдбадів та їхнім основним опорним пунктом у справі контролю західної акваторії Індійського океану. Єгипет – найнаселеніша арабська країна, свого часу вікно ісламу в Магриб, Сахель та Західну Африку, ядро одного з халіфатів та неформальний лідер панарабізму часів Холодної війни.
Ємен відрізняє непересічний потенціал комунікації між нафтовими ельдорадо Аравії та Перської затоки та ісламістськими тортугами Судана і Сомалі; Єгипет та Туніс «піджимають» непристойно багату і свавільну Лівію. Не варто і забувати, що канал Туніс-Мальта-Італія – головна шпаринка для потоку африканських мігрантів у Євросоюз.
Цілком вірогідними вбачаються два «кольорові» сценарії розвитку подій – умовно «помаранчевий» та умовно «зелений». За умов першого відбувається технічна зміна правлячих адміністрацій (при цьому, не гарантована стерилізація останніх від авторитаризму), реалізуються невідкладні економічні та соціальні програми, лібералізується (принаймні, на початкових етапах) політичне життя.
Другий варіант складніший для реалізації, але потенційно набагато резонансніший та небезпечніший для потайісламської ойкумени, рівно як і для найісламськішої з існуючих нині держав та найомріянішої здобичі геополітичних хижаків – Ірану. На прапори замість соціально-економічних вимог підіймаються ідеї панарабізму та панісламізму, а єдиною формою суспільно-державного буття арабських проголошується халіфат.
Безумовно, можливі й інші альтернативи, але віриться, що знайдеться чимало зацікавлених як у «помаранчевому», так і в «зеленому» варіанті подальшого розвитку подій.
