Воєнний стан, звісно, передбачає певні обмеження прав та свобод. Але не до такого ступеню, як це сталося в Україні, — з перевищенням усіх раціональних потреб, необхідних для оборони.
Часом здається, ніби Конституцію скасували взагалі. Влада вважає себе абсолютною, не бачить для себе жодних обмежень. Неначе Людовік XIV: «Держава — це я». Йдеться про жорстку цензуру в медіа. Про множення на нуль ролі парламенту. Про тиск на опозицію, громадянське суспільство, волонтерів. Про знищення місцевого самоврядування. Про портновщину — незаконне використання у вузьких політичних інтересах судової та правоохоронної системи. Про обшуки без дозволу суду і про санкції в обхід судової системи. Поки мільйони людей боронять Україну від зовнішньої російської загрози, «5-6 менеджерів» підглядають у російські шпаргалки. Нам потрібно не лише захистити Україну, а й потім вибороти мир. Щоб Україна залишилася парламентсько-президентською республікою. Щоб цінності, за які стояли на Майдані, а потім виборювали на лінії фронту, не перетворилися на звичайні слова на папері.
Уже більше половини українців розуміють, куди рухається влада. Але попри все ми боремося за свободу, за наше право обирати, за наш суверенітет та, врешті-решт, за наш курс до Європейського Союзу та НАТО. За все, що написано в Конституції.
