Якщо навесні 2027 року Німеччина отримає федеральний уряд на чолі з «Альтернативою для Німеччини», а у Франції у тому ж 2027-му президентські вибори виграє Марін Ле Пен, Європа опиниться перед найбільшим політичним переломом за кілька десятиліть. Йтиметься не просто про зміну двох національних урядів. Німеччина і Франція — головні політичні та економічні центри Європейського Союзу, тому одночасний розворот Берліна і Парижа здатний змінити саму логіку функціонування ЄС, його ставлення до Росії, підтримку України, відносини зі США та баланс сил на континенті.
Французькі президентські вибори заплановані на 18 квітня та 2 травня 2027 року. Водночас після рішення апеляційного суду Марін Ле Пен знову отримала можливість брати участь у виборах, хоча остаточна юридична ситуація залежить від подальшого розгляду її справи. У Німеччині ситуація інша: сценарій приходу АдН до федеральної влади у березні 2027 року слід розглядати саме як гіпотетичний політичний сценарій. Уже зараз, однак, партія демонструє значне зростання: в одному з останніх загальнонаціональних опитувань AfD отримала 27% проти 22% у блоку ХДС/ХСС, а в Саксонії-Ангальт її рейтинг перед виборами до земельного парламенту сягав 41%.
Головне питання тому полягає не в тому, чи розпадеться ЄС наступного дня після перемоги правих. Найімовірніше, ні. Реалістичніший сценарій — поступова трансформація Євросоюзу з проєкту поглиблення інтеграції на більш пухкий союз національних держав, де Брюсселю доведеться постійно враховувати інтереси урядів, які виступають проти подальшої передачі повноважень європейським інституціям.
І саме тут з'являється фактор України.
Чому одночасна перемога АдН і Ле Пен стала б переломною
Окремо прихід правих до влади в Німеччині або Франції ще не означає радикальної зміни європейського курсу. У кожній країні є парламент, суди, конституційні обмеження, економічні інтереси та зобов'язання перед союзниками.
Але одночасний розворот двох найбільших держав ЄС створив би зовсім іншу ситуацію.
Франція традиційно прагне до політичної автономії Європи та має ядерну зброю, постійне місце в Раді Безпеки ООН і потужні збройні сили. Німеччина є найбільшою економікою ЄС і одним із центральних донорів європейської допомоги Україні. Якщо Париж і Берлін одночасно почнуть вимагати повернення значної частини повноважень національним державам, звичний франко-німецький двигун європейської інтеграції фактично перестане працювати.
Це не обов'язково призведе до розпаду ЄС. Значно ймовірнішою є поява кількох центрів сили всередині одного формального союзу.
Умовно Європу можна уявити у вигляді трьох політичних зон.
Перша — держави, орієнтовані на жорстке стримування Росії: Польща, країни Балтії, Скандинавія та частина Центральної Європи. Для них російська загроза є безпосередньою і довгостроковою.
Друга — країни, які намагатимуться зберегти нинішній рівень європейської інтеграції, підтримки України та трансатлантичного співробітництва.
Третя — держави, де посилюються національно-консервативні та євроскептичні партії. Саме до цієї групи в разі перемоги АдН і Ле Пен можуть перейти Німеччина та Франція.
У результаті ЄС стане значно менш однорідним політичним організмом.
Головний удар припаде не по Брюсселю, а по механізму ухвалення рішень
Європейський Союз має фундаментальну вразливість, яку часто недооцінюють: у питаннях зовнішньої політики та політики безпеки держави зберігають надзвичайно велику роль.
Зокрема, рішення про санкції ухвалюються Радою ЄС одностайно. Це означає, що достатньо однієї великої держави, щоб заблокувати певне рішення або суттєво загальмувати його ухвалення.
Тому для зміни європейської політики Німеччині чи Франції навіть не обов'язково виходити з ЄС.
Їм достатньо використовувати наявні механізми блокування.
Саме це робить сценарій значно серйознішим, ніж формальний «Frexit» або «Dexit».
Берлін і Париж можуть залишатися всередині ЄС, зберігати євро, єдиний ринок і Шенген, але водночас домагатися повернення повноважень національним державам, блокувати окремі рішення, вимагати перегляду міграційної політики, обмежувати подальшу інтеграцію оборонних структур і домагатися нової моделі відносин із Росією.
У результаті виникне своєрідний «Євросоюз без колишнього двигуна».
При цьому інші держави не обов'язково підуть за Німеччиною та Францією. Навпаки, Польща та країни Північної Європи можуть спробувати побудувати власне військово-політичне ядро всередині Європи.
Так виникає парадокс: послаблення франко-німецької осі одночасно може призвести не до демілітаризації Європи, а до появи кількох конкуруючих центрів сили.
Що зміниться для України
Для України наслідки такого сценарію були б найбільш безпосередніми.
Сьогодні Київ поступово інтегрується до європейської інституційної системи. Переговори про вступ до ЄС офіційно розпочалися у 2024 році, а в червні 2026 року було відкрито перший переговорний кластер. У липні 2026 року ЄС відкрив переговори також щодо зовнішніх відносин, включно із зовнішньою, оборонною політикою та політикою безпеки.
Тобто Україна вже перебуває не просто в категорії «країна-кандидат», а в процесі поступового приєднання до європейського правового простору.
Перемога АдН і Ле Пен не зможе автоматично скасувати цей процес. Але вона здатна зробити його значно повільнішим і політично складнішим.
Головна проблема полягає в тому, що вступ нової держави до ЄС потребує згоди держав-членів. Тому уряд, скептично налаштований щодо українського членства, отримує набагато більше можливостей для тиску.
Можливі кілька рівнів розвитку подій.
Перший — Україна зберігає переговори, але процес розтягується на роки. Формула може виглядати як «європейська інтеграція без швидкого членства».
Другий — Україна отримує розширений доступ до європейського ринку, фондів і програм, але залишається у проміжній зоні між кандидатом і повноправним членом.
Третій — Київ отримує пропозицію нової форми асоційованого або частково інтегрованого статусу.
Найнебезпечнішим для України був би саме третій варіант, якщо він стане заміною повноправному членству.
Тоді може виникнути нова геополітична категорія — країна, тісно пов'язана з ЄС економічно, але не наділена всіма політичними та військовими гарантіями членства.
Росія отримала б вікно можливостей, але не обов'язково перемогу
Для Москви перемога АдН і Ле Пен стала б передусім політичним подарунком.
Кремль отримав би можливість стверджувати, що європейський консенсус щодо Росії зруйнований. Ще важливіше — Москва отримала б шанс вести переговори не з єдиним європейським блоком, а окремо з Берліном, Парижем, Римом, Будапештом, Братиславою та іншими столицями.
Це повертає класичну геополітичну модель: розділяти великих гравців і домовлятися з кожним окремо.
Однак тут є важливе застереження.
АдН і «Національне об'єднання» не обов'язково проводитимуть повністю однакову політику щодо Росії. Їх об'єднують євроскептицизм і критика нинішнього європейського курсу, але національні інтереси Німеччини та Франції відрізняються.
Берлін зацікавлений у промисловості, енергетиці, експорті та стабільності східноєвропейського простору. Париж — у стратегічній автономії, ядерному статусі, Африці, Середземномор'ї та власній ролі світової держави.
Тому «єдиний проросійський фронт» двох країн зовсім не гарантований.
Реалістичніше очікувати появи політики, яку умовно можна назвати «європейським нейтралітетом»: менше американського впливу, менше зобов'язань щодо підтримки України, більше переговорів із Москвою та спроба відновити економічні відносини після завершення війни.
Для Росії це було б стратегічною перевагою навіть без скасування всіх санкцій.
Тому що санкційна система важлива для Москви не лише економічними збитками. Вона є символом політичної єдності Заходу.
Якщо єдність зникне, санкції стануть значно менш ефективними навіть у разі формального збереження значної їх частини.
Але є й інший бік: Європа може почати озброюватися ще швидше
На перший погляд, перемога правих має означати зниження європейської підтримки України. Однак саме тут можливий несподіваний ефект.
Якщо США продовжать скорочувати свою роль у європейській безпеці, а одночасно Берлін і Париж почнуть менше довіряти загальноєвропейським механізмам, держави Центральної та Східної Європи можуть зробити протилежний висновок: необхідно створювати власну оборонну систему.
Польща в такому разі отримає значно більшу вагу.
Варшава може спробувати стати головним військовим центром континентальної Європи, спираючись на Велику Британію, країни Балтії, Північну Європу та Україну.
Тоді на карті Європи з'явиться нова вісь:
Лондон — Варшава — Київ — Північна Європа.
Її потенційним противаговим центром стане умовна вісь:
Париж — Берлін — частина Південної та Західної Європи.
Це не означає негайного розколу НАТО чи ЄС. Скоріше, всередині західного світу виникне конкуренція двох уявлень про безпеку.
Перше виходитиме з необхідності максимально жорсткого стримування Росії.
Друге — з ідеї, що Європі необхідно будь-якою ціною відновити власну автономію та домовитися з Москвою про новий баланс.
Україна в такому разі перетворюється з периферії на центр європейської системи безпеки
Парадоксально, але послаблення єдиного європейського курсу може одночасно збільшити стратегічне значення України.
Якщо Польща, Велика Британія та північноєвропейські країни вирішать будувати власну систему стримування Росії, Україна стане її природним військовим партнером.
Українська армія, оборонна промисловість і досвід війни виявляться найважливішим ресурсом.
Тому навіть за зниження політичної підтримки з боку Берліна та Парижа Україна може стати ще тісніше пов'язана з Варшавою, Лондоном, країнами Балтії та Північної Європи.
Це буде вже інша Європа.
Не «ЄС проти Росії», а кілька взаємопов'язаних військово-економічних коаліцій, у яких Україна може стати одним із ключових елементів східного оборонного контуру.
Саме тут може відбутися найбільш помітна зміна геополітичної карти Євразії.
Росія — Україна — ЄС: замість однієї лінії фронту виникне пояс нестабільності
Якщо нинішня європейська модель передбачає достатньо чіткий політичний кордон між ЄС і Росією, то після гіпотетичного розвороту Берліна та Парижа цей кордон може стати набагато менш визначеним.
Виникне кілька зон.
На заході — ЄС, який зберігає єдиний ринок та інституції, але стає політично більш роздробленим.
На сході — Росія, яка прагне відновити економічні та політичні зв'язки з частиною європейських держав.
Між ними — Україна, Молдова, країни Західних Балкан та інші держави, які обиратимуть різні моделі інтеграції.
У такому світі геополітична карта Європи перестане бути двоколірною.
З'явиться багаторівнева система.
Україна може одночасно бути частиною європейського економічного простору, ключовим партнером НАТО та військовим буфером між Росією і східним крилом Європи, не будучи при цьому повноправним членом ЄС або НАТО.
Для Києва це вкрай неоднозначна перспектива.
З одного боку, Україна отримає більше самостійності та зможе вибудовувати мережу двосторонніх союзів.
З іншого — зникнення спільної європейської політики зробить країну більш залежною від конкретних урядів і політичних циклів.
Найнебезпечніший сценарій — не розпад ЄС, а його перетворення на «Європу різних швидкостей»
Багато хто уявляє можливу перемогу євроскептиків як початок розпаду Євросоюзу.
На практиці це може виявитися значно складніше.
ЄС надто глибоко інтегрований в економіку Німеччини та Франції. Єдиний ринок, євро, ланцюги постачання, інвестиції та європейське законодавство створюють величезну ціну повноцінного виходу.
Тому Німеччина та Франція можуть віддати перевагу не руйнуванню ЄС, а його зміні зсередини.
Замість руху до «Сполучених Штатів Європи» виникне модель:
«Європа націй».
Одні країни інтегруватимуться глибше, інші — зберігатимуть максимальний національний суверенітет.
Одні підтримуватимуть єдину оборонну політику, інші — блокуватимуть її.
Одні прагнутимуть вступу України, інші — виступатимуть проти.
Одні зберігатимуть санкції проти Росії, інші — вимагатимуть їх скасування.
Формально це буде один ЄС.
Фактично — кілька політичних Європ.
Що буде з НАТО
Ще одним критичним питанням стане НАТО.
Марін Ле Пен раніше заявляла про намір вивести Францію з інтегрованого військового командування НАТО, зберігши при цьому членство країни в Альянсі.
Якщо така політика збігатиметься з приходом АдН до влади в Німеччині, трансатлантична конструкція опиниться під серйозним тиском.
Однак повний вихід Німеччини та Франції з НАТО малоймовірний навіть за такого сценарію. Значно реалістичнішою є поступова трансформація відносин.
Франція може вимагати більшої самостійності європейських збройних сил.
Німеччина може переглядати масштаби участі в окремих програмах.
Польща та країни Північної Європи, навпаки, можуть ще сильніше орієнтуватися на США та Велику Британію.
У результаті НАТО не обов'язково зникне. Але воно може перетворитися на організацію, всередині якої європейські держави матимуть суттєво різні уявлення про Росію, США та майбутнє континенту.
Чи може виникнути новий європейський баланс
Так, і саме це є найцікавішим наслідком гіпотетичної перемоги АдН та Ле Пен.
Замість звичної системи, де Німеччина та Франція спільно визначають політичний курс ЄС, можуть сформуватися чотири центри.
Перший — німецько-французький. Він виступатиме за національний суверенітет, скорочення міграції, перегляд відносин із Брюсселем та прагматичнішу політику щодо Росії.
Другий — східноєвропейський. Польща, країни Балтії та частина Центральної Європи прагнутимуть максимального стримування Москви.
Третій — північний. Скандинавські держави, Велика Британія та інші партнери робитимуть ставку на НАТО, технологічну перевагу та тісну співпрацю зі США.
Четвертий — середземноморський. Італія, Іспанія, Греція та інші країни балансуватимуть між міграцією, економікою, енергетикою та безпекою.
Україна при цьому опиниться безпосередньо на перетині цих систем.
Що буде з Росією в довгостроковій перспективі
Для Кремля така Європа буде зручнішою за нинішню, але лише за однієї умови — якщо Москва зможе використовувати політичні розбіжності всередині ЄС.
Росія отримає більше можливостей для двосторонньої дипломатії, торгівлі та енергетичних проєктів.
Однак повернення до Європи зразка 2000-х років практично неможливе.
Навіть якщо санкції почнуть поступово скасовувати, європейські компанії та уряди вже враховуватимуть воєнний ризик, залежність від Китаю, загрози енергетичній безпеці та досвід 2022–2026 років.
Тому сценарій «Німеччина знову купує російський газ, Франція повертається до бізнесу з Москвою, а Україна залишається між ними» є надто примітивним.
Набагато ймовірнішим є виникнення обмеженої нормалізації.
Частину економічних зв'язків буде відновлено, але політична довіра залишатиметься низькою.
Головний ризик для України — не поразка, а залежність від нової архітектури Європи
Якщо Берлін і Париж справді змінять курс, Києву доведеться перебудовувати зовнішню політику.
Україні буде недостатньо орієнтуватися лише на Брюссель.
Ключовими стануть відносини з Польщею, Великою Британією, країнами Північної Європи, США та іншими державами, зацікавленими у стримуванні Росії.
Водночас Київ буде змушений зберігати дипломатичні канали з Німеччиною та Францією, навіть якщо їхні уряди стануть значно менш прихильно ставитися до української політики.
Головне завдання полягатиме в тому, щоб Україна не перетворилася на об'єкт угоди між великими європейськими державами.
Саме тому продовження інтеграції до ЄС залишається стратегічно важливим. Зараз переговори з Києвом уже охоплюють не лише економічні питання, а й зовнішню та оборонну політику.
Три сценарії для Європи після 2027 року
Перший сценарій можна назвати «м'яким правим поворотом». АдН і Ле Пен приходять до влади, але зберігають ключові європейські інституції, не розривають відносини з НАТО і не намагаються зруйнувати ЄС. Підтримка України скорочується, однак не припиняється. Санкції проти Росії поступово стають предметом торгу.
Другий — «Європа блоків». Німеччина та Франція починають блокувати частину рішень ЄС, Польща та Північна Європа створюють тісніше оборонне об'єднання, Велика Британія посилює роль у європейській безпеці, а Україна стає частиною східного військового контуру. ЄС зберігається юридично, але політично перетворюється на систему конкуруючих коаліцій.
Третій — «європейська криза». Одночасна перемога євроскептичних сил у кількох країнах запускає конфлікт між національними урядами та інституціями ЄС. Виникають суперечки щодо бюджету, міграції, санкцій, України та верховенства європейського права. Тоді питання стоятиме вже не про майбутнє окремих програм ЄС, а про збереження нинішньої моделі інтеграції.
Найімовірнішим видається другий сценарій.
Головна зміна відбудеться не на карті, а в принципі розподілу сили
Якщо АдН очолить німецький уряд, а Марін Ле Пен стане президентом Франції, карта Європи не зміниться фізично. Кордони між Німеччиною, Францією, Польщею, Україною та Росією залишаться колишніми.
Але зміниться політична географія.
Після Другої світової війни європейська система поступово будувалася навколо ідеї: чим тісніше країни інтегровані, тим менша ймовірність нового конфлікту між ними. Німеччина та Франція стали ядром цієї конструкції.
Гіпотетична перемога АдН і Ле Пен означатиме зворотний рух — від європейської інтеграції до національного суверенітету.
І тоді головним питанням стане вже не «чи залишиться Німеччина в ЄС» або «чи вийде Франція з НАТО».
Головне питання буде іншим: чи зможе Європа залишатися єдиним геополітичним суб'єктом, якщо дві її найбільші держави перестануть вважати подальше об'єднання стратегічною метою?
Якщо відповідь виявиться негативною, Євразія увійде в нову фазу.
Росія отримає більш роздробленого європейського противника. Україна — складнішу, але водночас більш багатовекторну систему союзів. Польща та країни Північної Європи отримають шанс стати новим центром європейської безпеки. Велика Британія може повернути собі значно помітнішу роль на континенті. А ЄС із проєкту поступового створення єдиного політичного простору перетвориться на гнучку конструкцію, де держави об'єднуватимуться з різних питань і в різних складах.
Саме тому одночасна перемога АдН і Марін Ле Пен була б важливою не лише для Німеччини та Франції.
Вона могла б стати точкою, після якої завершиться звична політична географія Європи, сформована після 1991 року.
Для України це означало б принциповий вибір: намагатися зберегти курс на максимально глибоку інтеграцію до ЄС незалежно від політичних змін в окремих країнах або одночасно будувати власну мережу двосторонніх військово-політичних союзів.
Найімовірніше, доведеться робити і те, і інше.
Тому що в новій Європі головний ресурс безпеки — вже не належність до одного блоку, а здатність одночасно бути частиною кількох дієвих коаліцій.
Висновок
Перемога АдН у Німеччині та Марін Ле Пен у Франції сама по собі не знищить Європейський Союз і не змінить кордони Євразії. Але вона здатна зруйнувати політичну модель, на якій ЄС будувався протягом останніх десятиліть.
Замість єдиного європейського курсу виникне конкуренція національних інтересів. Росія отримає більше можливостей для двосторонньої дипломатії. Україна зіткнеться з ризиком уповільнення європейської інтеграції, але водночас може стати ключовим елементом східного оборонного контуру Європи. Польща, Велика Британія та Північна Європа отримають значно більшу вагу. А Німеччина і Франція вперше за тривалий час можуть перестати бути спільним двигуном подальшого об'єднання континенту.
Тому найімовірніший результат такого сценарію — не розпад Європи, а її переформатування в систему кількох центрів сили.
І саме це може виявитися значно глибшою зміною геополітичної карти Євразії, ніж формальний вихід будь-якої країни з ЄС або НАТО.
