Все ж відомий український історик та блогер Віталій Дрібниця (він же «Vox veritatis») ніколи не залишить мене без роботи! Ось і в минулому відео від 29.04.2026 він з упертістю, гідною іншого застосування, завів мову про хороших «руських», які чимось там відрізняються від поганих «русских». Ну, якщо вже дипломований історик [трохи] плутається в цих поняттях, то що вже казати про пересічних громадян!
Однак мені хочеться внести деяку ясність у це [темне] питання…
***
Вивчення «ПовЂсті временныхъ лЂтъ» (далі по тексту — ПВЛ) та інших стародавніх літописів показує, що жителі [Київської] Русі НІКОЛИ НЕ НАЗИВАЛИ СЕБЕ субстантивованим прикметником «русские»!
Якщо йшлося про цілий народ, вони говорили «Русь», якщо про сукупність людей — «Руси» або «Русичі» (див. «Слово про похід Ігорів»); якщо про окремого представника цього народу — «Русин» або «Русич», що власне означало те саме: «Руси син».
Дуже показовий у цьому плані договір князя Олега з греками, який розміщений у ПВЛ під роком 6420 (912) (цитую в перекладі Л.Махновця):
- «аще кто оубиєть крс̑тьӕна Русинъ. или хрис̑тьӕнъ Русина. да
оумреть» («якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина, нехай умре…»);
- «аще оукрадет̑ Русинъ что любо оу крѣстьӕнина. или пакы
христьӕиинъ оу Русина» («якщо украде русин що-небудь у християнина чи, навпаки, християнин у русина»…);
- «аще ли кто или Русинъ хрѣстьӕну. или хрс̑тьӕнъ Русину. Мучениӕ
ѡбразомъ искусъ творити…» («якщо ж хто, чи русин християнинові, чи християнин русинові, завдаючи муки…»);
- «ѡже ѡбрѧщетьс̑ или Русинъ или Грѣчинъ…» («і якщо знайдеться чи
русин, чи гречин…»).
І т.д. і т.п.
Ніде правди діти, одного разу згадується у цьому договорі і один
«рускый»:
- «аще оукраденъ будеть челѧдинъ Рускыи. или въскочить. или по
нужи̑ проданъ будет̑. и жаловати начнуть Русь. да покажетьс̑ таковоє ѿ чє̑лѧдина. да имуть и въ Русь.» («якщо украдений буде челядин руський, або втече, або насильно проданий буде і жалітися стануть руси, — хай підтвердиться це челядином, [і] нехай заберуть вони його в Русь»).
(Для тих, хто не знає: челядин – це раб. Відповідно, «челядин руський» - це раб, який належить русинам (русичам)).
Якщо ж було потрібно використовувати похідний прикметник від слова «Русь», то в літописах ми знаходимо такі форми як «Роуский», чи «Руський» (у переважній більшості випадків — без подвоєння «с»).
Та сама ПВЛ повідомляє нам ще одну важливу подробицю:
«се бо токмо Словѣнескъ ӕзыкъ в Русі. Полѧне Деревлѧне. Новъгородьци. Полочане. Дьрьговичи. Сѣверо. Бужа̑не. зан̑ сѣдѧть по Бугу. послѣже не Волынѧне Ї се суть инии ӕзыцѣ. иже дань дают̑ Руси. Чюдь̑. Весь. Мерѧ. Мурома. Черемись. Мордва. Пѣрмь. Печера. Ӕмь. Литва. Зимѣгола. Корсь. Нерома Л. Либь. си суть свои ӕзыкъ имуще». | «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці (пізніша вставка – А.П.), полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, — бо сидять вони по [ріці] Бугу,— а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову…» ПВЛ. |
Отже, автор(и) ПВЛ зазначає(ють), що Велику Русь заселяють як слов’яномовні, так і іншомовні племена; останні, безумовні данники Русі, і вони і є, власне кажучи «русскими».
Тому твердження наших північних сусідів, що саме вони, а не українці-русини, є «русскими», я принципово схвалюю. («Мюллер: — Штирлиц! Признайтесь, что вы еврей! — Нет, группенфюрер; я русский. — А я — немецкий…».) А зізнання Алєксєя Арєстовіча (а віднедавна – і пана Дрібниці), що він «руський» (з однією «с» та «ь») взагалі викликають у мене легку посмішку…
***
Однак у совєтські часи розпочалася «легальна фальсифікація» літописів. Візьмемо, наприклад, наступний уривок з ПВЛ (Іпатіївський літопис), рік 6449 [941]. «…И свѣщаша Русь и изидоша противу въѡружившєсѧ на Грѣкы. и брани межю има бывши злѣ. ѡдва ѡдолѣша Грѣци. Русь же възвратишасѧ къ дружинѣ своєи к вечеру. и на ноць Ввлѣзъше въ лодьӕ ѿбѣгоша. Феѡфанъ же оусрѣте ӕ въ ѡлѧдѣхъ съ ѡгнемь. и нача пущати ѡгнь трубами на лодьӕ Рускы. и быс̑ вїдѣти страшно чюдо. Русь же видѧщє пламень вмѣтахусѧ въ воду морьскую…».
А ось цей уривок у перекладі совєтського академіка Д.С.Ліхачова: «Русские же, посовещавшись, вышли против греков с оружием, и в жестоком сражении едва одолели греки. Русские же к вечеру возвратились к дружине своей и ночью, сев в ладьи, отплыли. Феофан же встретил их в ладьях с огнем и стал трубами пускать огонь на ладьи русских. И было видно страшное чудо. Русские же, увидев пламя, бросились в воду морскую…»
Ще один приклад «труднощів перекладу»: «аще кто оубиєть крс̑тьӕна Русинъ или хрис̑тьӕнъ Русина. да оумреть.» Цей же уривок в перекладі Д.С.Ліхачова: «если кто убьет — русский христианина или христианин русского, — да умрет».
І т.д і т.п.
«Ліхой» академік провів справжній ментальний геноцид: із ПВЛ в його перекладі (кому цікаво – перевірте особисто) зникає цілий народ «Русь»(!) і «русини»(!), зате казна-звідки з’являються якісь «русские»…
***
Усвідомлення того, що вони «русини», а не якісь там «русские» або (прости, Господи!) «московити», зберігалося у населення на споконвічних землях [Київської] Русі дуже довго, аж до часів Хмельниччини.
Наприклад, Богдан Хмельницький завжди відрізняв місцеве автохтонне населення («русинів») від московитів. Так, у пунктах, відправлених польському королю Яну-Каземиру у березні 1650 р. він вимагає, щоб католицька шляхта не поверталася сама до своїх маєтків, а надсилала своїх слуг, і обов'язково з місцевих, «русинів» («slug swoich і to rusinow») ). А в зверненні своєму до жителів Львова від 3(13) жовтня 1655 р. він вимагає видачі полонених – «як наших козаків, так і московських» («Wigzniоw tak naszych kozackich, jako і Moskiewskich ieby wydano»). Як бачимо, є «наші», а є й «московські»…
Лише з часів Б.Хмельницького етнонім «русин» почав витіснятися соціонімом «козак» (або його синонімом «українець»).
В наш час питання самовизначення та самоназви знову постає зі всією своєю гостротою. Так, кандидат історичних наук Андрій Клос у своїй роботі «Ім’я Вітчизни» закликає повернути Україні її первісну назву «Русь» («Україна-Русь»), а слово «русин» визнати синонімом слова «українець», а не означенням лише закарпатського субетноса…
P.S. Пан Дрібниця ніколи б не дійшов би до сентенцій про хороших «руських» та поганих «русских», якби вчасно прочитав мою книгу «ГРА [ПРЕ]СТОЛІВ ПО-РУСЬКІ», яку можна замовити за посиланням
