Євген Захаров: Політична діяльність і правозахист несумісні

Автор: Євген Бриж, День

08.02.07 11:32

3893

Сьогодні Верховна Рада України повинна визначитися з кандидатурою Уповноваженого з прав людини. Ним можуть стати чи то Ніна Карпачова — перший омбудсман, депутат від Партії регіонів (що, на думку численних спостерігачів, несумісне з правозахисною діяльністю), чи то Євген Захаров — найвідоміший правозахисник, лідер провідних правозахисних організацій України — Харківської правозахисної групи і Української Гельсінської cпілки з прав людини. Інтерв’ю з останнім пропонується до уваги читачів «Дня». — Що ви вважаєте за потрібне змінити в роботі омбудсмана? — Якщо порівняти функції та повноваження Уповноваженого і недержавних правозахисних організацій (НПО), то можна вважати Уповноваженого частиною співтовариства правозахисних організацій, який лише діє від імені держави в межах певних, визначених законом процедур. Тому одним із головних ресурсів підвищення ефективності інституту Уповноваженого є його співпраця з НПО. Працівники cекретаріату Уповноваженого могли б разом вести моніторинг дотримання прав людини, готувати річні доповіді, займатися інформуванням про стан прав людини і професійного середовища та суспільства загалом, вихованням у сфері прав людини; нарешті, вони могли б співпрацювати при розгляді заяв про порушення прав. Уповноважений отримує дуже багато заяв. Ніна Карпачова якось сказала, що вона отримала за 8 років 628 тисяч заяв. Я вважаю, що Уповноважений і його апарат при всьому бажанні неспроможний ефективно розглянути таку кількість заяв. Необхідно делегувати повноваження на регіональний рівень, створивши інститут регіональних омбудсманів. Між іншим, своїх представників Уповноважений може призначити і згідно з чинним законом. Представники Уповноваженого (регіональні Уповноважені) — це люди, що проживають у даному регіоні, що мають досвід правозахисної роботи і користуються авторитетом. Вони діють у своєму регіоні так, як Уповноважений працює в масштабах всієї країни, і лише коли не можуть справитися самі з порушеннями, вони доповідають про них Уповноваженому, в окремих випадках передають йому скарги про порушення прав людини і основних свобод. Абсолютно необхідно створити електронний архів заяв і внутрішню мережу в офісі омбудсмана, щоб із будь-якого комп’ютера в мережі можна було за лічені секунди дізнатися про суть будь-якої заяви і зроблені дії. Для ефективного представництва інтересів заявників потрібно налагодити взаємодію Уповноваженого з адвокатами. Доцільним є створення спеціального фонду Уповноваженого для захисту жертв порушень прав людини в стратегічних судових розглядах, при цьому джерела фінансування мають бути позабюджетними. Я вважаю, що заможні люди не відмовлять такому фонду у своїй підтримці. Необхідно поліпшити комунікацію омбудсмана з суспільством: щодня оновлювати сайт, створити його англомовну версію, регулярно, не рідше аніж один раз на місяць, випускати бюлетень із описом та аналізом порушень прав людини і основних свобод та успішних прецедентів їхнього захисту. Загалом, резервів для більш ефективної роботи Уповноваженого багато. — Одним із проектів, до якого ви причетні, є Громадські ради при органах УМВС. Що це таке, для чого їх створено? — Громадська рада при МВС працює трохи більше року, її створено наприкінці грудня 2005 року. Це консультативно-дорадчий орган при міністерстві, завдання якого — сприяння забезпеченню прав людини в роботі МВС. У раді створено 10 робочих груп — за заявами про незаконні дії працівників органів внутрішніх справ; забезпечення права на захист від тортур і права на свободу і особисту недоторканність у роботі МВС; МВС і права людини під час виборів; МВС і свобода мирних зборів; право на приватність у роботі МВС; права дитини і МВС; права біженців і мігрантів; запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми і гендерна рівність в органах внутрішніх справ; освіта в галузі прав людини; нормативно-правове і науково-методичне забезпечення діяльності ради. Представники громадських організацій, що ввійшли до ради, зайняті цією роботою у своїх організаціях, і кожен з них використовує свої результати у відповідній робочій групі. Так, інститут «Республіка» і його представник у раді Володимир Чемерис ведуть моніторинг свободи мирних зборів, підготували власний законопроект про порядок їх проведення. Рада підтримувала та розвивала роботу мобільних груп МВС з моніторингу дотримання прав людини в місцях позбавлення волі в системі МВС, передусім — у ізоляторах тимчасового утримання (ІТУ). До складу мобільних груп входили представники громадських правозахисних організацій, у тому числі безпосередньо члени ради Аркадій Бущенко, Олег Левицький, Андрій Толопило, Андрій Сухоруков та інші. 100 членів мобільних груп пройшли спеціальні навчальні тренінги, було підготовано і видано монографію, яка узагальнює досвід роботи мобільних груп. Результатом цієї діяльності стало привернення уваги до проблеми умов утримання в ІТУ, поліпшення їх, а також реконструкція ряду ІТУ. Робота мобільних груп була високо оцінена експертами Ради Європи і ОБСЄ. Громадською радою розпочаті й інші проекти — захист прав працівників міліції, специфіка правопорушень, викликаних расовою і національною дискримінацією, та реакція на них органів внутрішніх справ і подібне. Очевидно, що одна рада при МВС не може реалізувати громадський контроль за дотриманням прав людини в діяльності МВС у всій країні. Тому з самого початку було прийнято ухвалу про створення регіональних Громадських рад. Першу таку раду було створено в Харкові в квітні 2006 року, потім до кінця року було створено ради в усіх 27 регіонах України. До кожної регіональної ради входять представники регіонального відділення Комітету виборців України, правозахисники, які беруть участь у роботі мобільних груп, кожна рада повинна забезпечити роботу із заявами мешканців свого регіону про порушення прав людини органами внутрішніх справ. У деяких областях — Харківській, Львівській, Донецькій, Київській та інших, у яких діють інститути системи МВС, регіональні ради розглядають також проблеми оцінки діяльності органів внутрішніх справ, досліджують рівень довіри населення до міліції, відкритість органів внутрішніх справ і подібне. Деякі регіональні ради працюють продуктивно і ефективно, а деякі поки що лише в стадії становлення. — Останнім часом експерти звертають увагу на погіршення стану прав людини в Україні. Чи згодні ви з такою оцінкою? Якщо так, то в яких сферах це виявляється і чому це відбувається? — Згоден! На жаль, протягом роботи нового уряду стали наростати проблеми зі свободою слова, свободою підприємництва. Але головне — це масове порушення права на достатній рівень життя великої кількості українців у зв’язку із запровадженням нових тарифів на комунальні послуги. Річ тут навіть не в самих тарифах, які повинні підвищуватися, — держава не може нескінченно дотувати збиткові комунальні підприємства! — але обґрунтовано. Порушення прав полягає в бездіяльності держави, яка не забезпечила адекватного соціального захисту тих, хто неспроможний сплачувати за комунальні послуги за новими тарифами. Зміни в процедурі отримання субсидій недостатні: вона все одно залишається довгою і принизливою. На жаль, дуже небезпечна тенденція — все більш зростаючий розрив між багатими і бідними — знову, після півторарічної перерви, став виявлятися в повній мірі. А щодо тих, хто не платить, виникає нова загроза — права власності на житло. Непокоїть мене також рівень насильства, який зріс за останні півроку. Політичне протистояння призводить до зростання агресії, пошуку ворогів. Було декілька випадків осквернення пам’яток. Дещо загострилися міжконфесійні, міжнаціональні відносини. Почастішали випадки вияву ксенофобії на побутовому ґрунті, було навіть декілька вбивств на расовому ґрунті. Виникає враження, що деякі організовані акції, які мають явний присмак ксенофобії, організовано й оплачено ззовні — наприклад, марші ввечері біля гуртожитків у Харкові, в яких живуть іноземні студенти, зі скандуванням: «Україна для українців» та інших агресивних гасел — російською, між іншим, мовою. На жаль, хвиля ксенофобії, яка захлеснула Росію, вже доходить і до нас. Я вважаю, що всі такі випадки мають бути ретельно досліджені. І держава, і суспільство повинні зайняти набагато активнішу й непримиреннішу позицію щодо тих, хто розпалює ворожнечу. Потрібно змінити законодавство, адже поняття «дискримінація» в українському законодавстві фактично відсутнє. А про поділ її на пряму і непряму знають лише одиниці. Необхідно розвинути антидискримінаційні норми, зокрема, змінити статтю 161 Кримінального кодексу, яка карає за розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі та образу гідності на цьому ґрунті, адже судових ухвал за цією статтею практично немає! Тут багато можуть зробити правозахисні організації, які ведуть моніторинг «промов ненависті» й готують законодавчі зміни.