Бывший командир штурмовой группы батальона «Донбасс», а сегодня общественный и политический деятель Тарас Костанчук ответил на вопросы для читателей «Фразы».
По его словам, всё, что сегодня происходит в Украине — лишь ситуативная реакция на различные события, в то время как у государства до сих пор отсутствует стратегический план развития и соответствующее законодательство.
— Ви — колишній доброволець батальйону «Донбас», одним із перших пішли на фронт, двічі заходили в Іловайськ, дивом уникнули полону. Але після служби в АТО почали цікавитися політикою. Для чого вам це?
— Не зовсім так, політикою я цікавлюся з 1991 року, коли Україна стала де-юре незалежною. СРСР припинив своє існування, колишні республіки стали формально окремими державами, але фактично це вдалося тільки Литві, Латвії та Естонії. Україну втягнули в СНД, ми так і залишилися під політичним — та й економічним — впливом Росії.
Мене цікавило: чому Україна не пішла шляхом Прибалтики? Чому наші президенти перед прийняттям якогось рішення спершу їхали на поклін до Москви, радилися там і приймали ті рішення, які вигідні Кремлю. І поки ми отак вклонялися Росії, країни Балтії стали членами НАТО і Євросоюзу.
Відмінності не просто формальні, погодьтеся. В нас не існувало справжньої державності.
З мого боку була не просто цікавість. Я взяв за взірець Прибалтику, Польщу, до якої Україна дуже близька, якоюсь мірою Чехію, Румунію, та вивчав політику й законодавство цих країн. Міг це робити досить кваліфіковано, бо за фахом я юрист. До того ж мій батько займався розбудовою «Народного Руху» з В’ячеславом Чорноволом, я допомагав йому, згодом був радником Юрія Карамазіна по законотворчій діяльності.
Чому саме зараз вирішив активно зайнятися громадською діяльністю? На те є дві причини. Перша — це мій досвід, який я накопичив і який можу використати, друга — відсутність змін. За 26 років незалежності ми обрали п’ятьох президентів, безліч депутатів, відбулося дві революції, і жодного разу ми не обрали гідну владу! То може, справа не у владі, а в нас? Може, ми занадто інертні, байдужі до себе і до держави?
Вважаю, що саме зараз Україні конче потрібне політично активне суспільство. Ми, на жаль, не Швейцарія, не Швеція, де все стабільно й добре. В Україні зараз — час реформ.
— Як Ви оцінили би сучасний стан України — влада, реформи, перспективи?
— З часів Майдану в політиці мало що змінилося. Ті самі обличчя і та сама мета перебування у владі — годівничка. Мало того, нам ще й не дають шансів на оновлення. Подивіться на останні рейтинги, хто там — Тимошенко, Порошенко та Бойко. Це справді ті, кого хочуть бачити люди?
Наведу простий приклад. Був такий заступник міністра оборони Петро Миколайович Мехед, який пройшов у міністерство за квотою Майдану, мав і зараз має беззаперечний авторитет серед військових. Але працював він менш ніж півроку, тоді як пан Муженко, колишній член «Партії Регіонів», попри його нездатність керувати збройними силами, досі начальник Генерального Штабу ЗСУ. Отака кадрова політика.
Що стосується реформ і перспектив, тема занадто велика. Звісно, реформ нема і перспективи дуже туманні. Головне — нема плану стратегічного розвитку, нема законодавства. Все, що зараз відбувається, — це ситуативні реакції на якісь події. Не вистачає грошей у пенсійному фонді — когось позбавляємо пенсії, бракує коштів на медицину — вводимо плату за медичні послуги. Реформи звелися до підвищення тарифів і платежів.
— Як Ви ставитеся до того, що в наших міністрів, чиновників, зрештою і прем’єра є політичні амбіції? Країні ж потрібні ефективні менеджери.
— У нас усі вважають, що політика — це прибуток і дивіденди. Спершу на бізнес-проектах (тобто через партії на виборах) потрапляють у Раду, людям кажуть «дякую, до побачення» і починають відбивати гроші. В тому числі — делегуючи своїх людей на міністерські посади.
У політиці мають бути професійні політики. Вони мусять займатися не економікою, а лише політикою, на якій би посаді не були. Бо політик упроваджує ідеологію партії. Ось чому в Європі мер столиці — теж політична фігура. Якщо він за 5 років своєї каденції показав ефективність, люди захочуть, щоб він це зробив на всю країну.
— Як на вихідця з Луганщини, у вас хороша українська мова. Маєте ідеї, як українцям полюбити мову?
— Коли мовне питання ставлять у країні, яка не вилізла з війни, це виглядає трохи «натягнутою» темою. Так, це важливо, але не зовсім на часі. Як на мене, головним пріоритетом є зміни в освіті й економіці.
Загалом ідеологами мовної теми я вважаю Тягнибока та Єфремова. Таке враження, що вони 10 років тому домовилися, що перший педалюватиме на Західній Україні з лозунгами «вішати російськомовних», а другий лякатиме в себе на Донбасі: мовляв, на Заході країни живуть фашисти, і українська мова фашистська. Вони фактично розірвали Україну. Бо до 2006 року питання мови не стояло.
Так само і зараз не слід його піднімати. Виграйте для початку війну.
