Доктор психологических наук, сотрудник Института социальной и политической психологии Михаил Найденов — об актуальных внутренних и внешних угрозах для украинского общества, коммуникативной функции СМИ и роли групповой рефлексии в межрегиональных отношениях.
Які, на ваш погляд, найбільш небезпечні соціально-психологічні тенденції виділяються сьогодні в українському суспільстві?
Присутні певні ризики, але незагрозливі. Тому що наявність суто зовнішньої загрози дає людям чітке розуміння того, що старі стратегії виживання — коли люди відмовлялися від суб’єктності заради тільки матеріальних благ — вже неактуальні. Попри те, що в країні є різні дискурси, коли виникає питання, у якому інформаційно-комунікативному і ціннісному просторі хотілося б жити, відсоток тих, хто не пов’язує себе ментально з Україною, досить низький.
Найбільш загрозливими ризиками в нашому випадку є боротьба з часом — нестача часу на здійснення реформ, перетворень, становлення громадського суспільства у взаємодії з державою. Небезпеку несе стереотипність, екстенсивність, намагання зробити по шаблону за умов, коли треба застосовувати творчі підходи. Спостерігається ще така проблема: ми часто лаємо західних партнерів за те, що вони не так вже й добре нам допомагають, але себе ми вибачаємо у багатьох військово-політичних питаннях. Біда нашого військового керівництва не тільки в тому, що воно не має відповідного досвіду дій в нинішній ситуації на Донбасі, а в тому, що такого досвіду немає ні в кого. Насправді ми сьогодні стоїмо на передовій лінії, коли весь світ не знає, що робити. Тому час, який випадає нам стояти на цій лінії, дає можливість усім думати. А питання, чому це випало саме нам, — це питання недоречне, якщо ми хочемо бути суб’єктами. Так дісталося нам — знаходити ці відповіді.
Я хочу навести такий приклад. Один мій клієнт почав ображатися на життя, тому що йому випало переїхати з Луганська, залишити квартиру і т. д. Таке він відчував не вперше. Спочатку йому було важко адаптуватися після розпаду СРСР до українських реалій. Він був успішним у радянській системі, а потім її не стало. Я кажу цьому чоловікові, що можна було поїхати до Росії — вона як спадкоємець Союзу була б йому ближча. Але на це він відповідає, що в нього тоді б не було тієї свободи та всього іншого, що він має в Україні. Тобто це питання ціннісного вибору. Трохи згодом цей клієнт мені телефонує, каже, що прийде, мабуть, останнього разу. Він багато чого почитав про етнічні особливості росіян, проаналізував і дійшов висновку, що він політичний українець, а ті випробування, які постали перед ним сьогодні, — це такі виклики життя, на які треба відповідати...
Чим все ж таки українці відрізняються від росіян?
Ті наші співгромадяни, які вважають себе етнічними росіянами, у багатьох випадках взагалі не репрезентують спосіб мислення росіян, які живуть в РФ. Тут важливе питання, чи мають люди якусь життєву практику — наприклад, родинну, професійну. Часто виявляється, що ми отримуємо відмінності не виключно за етнічним чинником, а за чинником вигаданого чи невигаданого уявлення про те, що таке Росія, що є життя в Росії, що таке бути росіянином і т. д. Тобто йдеться про уявлення.
Орієнтуючись на дані досліджень щодо престижності професії, можна сказати, що ті, хто заповнює анкети українською, і ті, хто заповнює російською, мають певні відмінності. Не принципові, але — мають. Перші більше спираються на спосіб дії, а другі — на мету, на результат. Тобто в даному випадку для україномовних важливий комфорт, атмосфера, зміст. Але це не означає, що вони не прагматичні. З точки зору пропаганди, стереотипних уявлень, саме українці вважаються більшою мірою прагматичними, а росіяни — «разлєй-душа»...
Повертаючись до першого питання, слід ще сказати про таку загрозливу тенденцію, як формування уявлень про українські регіони на підставі відірваних інформаційних повідомлень — без суті практики. Як люди на практиці пізнають один одного? Наприклад, вони їздять в інші регіони на відпочинок чи отримують з інших регіонів певні професійні замовлення. Тобто це різні види стосунків — рекреаційні, економічні, інформаційні... тощо.
Якщо будуються схеми уявлення про інших на основі реального спілкування з того чи іншого приводу, тоді взаємопізнання буде достатньо конкретним. А якщо ми весь час перебуваємо на рівні результатів впливу політичних технологій, звичайно, виникають певні ризики. Але, знову-таки, зараз ці ризики мінімальні, бо є більш реальні загрози. Сьогодні від чого лякатися й без штучних загроз.
Що можуть робити ЗМІ для запобігання розвиткові негативних соціально-психологічних явищ у суспільстві?
Найбільше — приділяти увагу тому, чи не редукується реальність, чи не робиться вона настільки простою, що разом зі спрощенням втрачається головне. Тому що складні речі не можуть бути засвоєні за один раз. Такі конкретні, не недвозначні формулювання, але які в системі не можуть бути спрощені. Всі зв’язки повинні бути присутні. Кожне комунікаційне повідомлення має бути усвідомлене на певному рівні модерації — або я роблю так своїм текстом, щоб колективний невроз підсилювався, або крок за кроком вичерпую невизначені проблемні поля, і людина може отримати ясність.
Не треба використовувати термін «засоби масової інформації». Варто використовувати термін «засоби масової комунікації». Вже пройшли часи простого поширення інформації. Поширення вже неможливе без зворотного зв’язку. Накопичено вже багато медійних знань і технологій, але насправді все це не підтверджено, так би мовити, клієнтом. Немає у споживача однозначної віри та поваги до ЗМІ, тому що досі немає таких технологій, які б сприймалися з максимальною довірою у споживача. Він має бачити, що це реальна робота із вбирання в себе інформації, її переробки, розкладання її по полицях таким чином, щоб виникало відчуття, що інформаційна послуга справді надана. Часто працівники медійної галузі не розуміють м’якої складової — рефлексивної, та твердої, яка йде виключно від логіко-концептуального апарату. Багато зустрічається в ЗМІ поверхневих суджень. Люди можуть не перевіряти інформацію, але в них є певні непрямі критерії, як вони оцінюють її точність або неточність.
Також треба розрізняти, хто яку предметну область може обробляти. У деяких випадках певна проблема може бути оброблена індивідуальною свідомістю, і вийде, наприклад, хороший авторський текст. А деякі проблемні поля можуть бути оброблені тільки колективно, і не слід братися за них індивідуально.
На чому, на вашу думку, має будуватися потенційна політика національного примирення в Україні?
Якщо ми хочемо отримати запит на таку політику, треба пошукати того, хто б міг у даному випадку зіграти роль замовника. Коли ми маємо справу з великими суб’єктами — особливо в громадянському суспільстві — треба мати на увазі, що в групах, до яких входить більше ста людей, мають бути певні інституційні суб’єкти.
Ваша спеціалізація — групова рефлексія. Що це таке? І як це може бути пов’язано з нинішніми регіонально-груповими реаліями в Україні?
Приклад. На березі три стовбури, на кожному стовбурі по три гілки, на кожній гілці по три маленькі гілки, і на кожній гілці по три яблука. Скільки всього яблук на дереві?
Хай буде дев’яносто...
Дякую за відповідь. Вона невірна. Тому що на березі яблука не ростуть. У цьому тексті один образ витіснився іншим, і ви потрапили у пастку. Хоча мій текст з точки зори логіки бездоганний. Здатність сприймати відмінність смислів, враховуючи різні умови, — є здатністю рефлексивності. А зазвичай люди в інтелектуальному плані використовують метод спроб і помилок. Грубо кажучи, рефлексивність — це якомога менше спроб і помилок. Групова рефлексія, наприклад, може допомогти краще пізнати свою автентичність у регіонах. Критерієм автентичності є те, що ми сприймаємо свої особливості як дещо «солодке», не дивлячись на те, що інші можуть їх висміювати.
Групова рефлексія — це відображення. Але не просте відображення, а яке дозволяє відображати не контуром індивідуального розуму, а контуром розуму спорідненої групи — коли тіло суб’єкта складається з тіл суб’єктів. Коли люди, перебуваючи разом, швидше «сєкут фішку», ніж це відбувалося б на рівні індивідуальної свідомості. Групова рефлексія — це першою чергою рефлексія групи, але іноді це може бути й рефлексією однієї людини, коли вона себе уявляє у контексті групового мислення. Рефлексія — це протистояння стереотипам, тобто непотрібним знанням, які віджили своє. Люди, як правило, насамперед використовують саме стереотипне мислення. Це призводить до того, що ми використовуємо знання некритично. Тому, якщо ЗМІ будуть поширювати стиль критичності у своїх повідомленнях, це буде в цілому сприяти критичності суспільства. Це не значить бути просто критиком — треба прагнути до високого рівня критичного мислення, що сформульовано у відомих словах Декарта «я сумніваюся, значить мислю; я мислю, значить існую». Вміння побачити, де підступ, і жити з відчуттям, що підступи існують, — це значить бути рефлексивним. Але рефлексія — це не тільки теорія, а й практика. Іноді необхідність відобразити щось є такою складною, що без певних процедур це зробити неможна.
Міністерство інформполітики нещодавно створило «інформаційні війська України». Який потенціал, на вашу думку, має ця ідея?
Це є якраз результат «тикання» наосліп. Дуже сильне бажання зробити щось добре на засадах економії породжує певні проколи. На підставі групової рефлексії можна робити більш продумані та ефективні проекти.
