Після Майдану загал усіх раніше провладних партій, а нині – почасти опозиційних – дещо змінився. Частина - як-то партія промисловців і підприємців - відверто співпрацюють з новою владою і так само експлуатують цю співпрацю, як і з попередньою владою.
Партійці Литвина, і до Майдану почувалися арбітрами і залишаються такими після нього. Їх тішить, що їх не мають за угодовців. Втіха унеможливлює їхню участь у владних структурах. Типовий комплекс порядного попутника: уникає дам, щоб їх не зраджувати.
Більшістю колишніх провладних партій трясе через намагання окремих її членів самодіяльно налагодити співпрацю з новою владою. Не трясе хіба комуністами, та й то цілком певно лише тому, що у владній обоймі є власні ліві – соціалісти.
Проте розбіжності між такими партіями і новою владою переважно є штучними і є лише продовженням так само штучної поведінки самопротиставлення цих партій масовим настроям. Зокрема і тим, які й спричинилися до Майдану. Так само штучними є мрії про “новий Майдан”. Тим паче – про новий Майдан, протилежний тому, що відбувся.
Як і раніше, їм легше капітулювати перед Майданом, ніж відчути і перейнятися масовими настроями. Причина елементарна. Ніхто з колишніх провладних партфункціонерів, образно кажучи, не пересів з “Мерседеса” на тролейбус чи маршрутку, а тому нештучність їхнього розуміння українського простору з плином часу тільки поглиблюється. Жодні ЗМІ масові настрої адекватно не ретранслюють. На такий товар не було і досі нема попиту. Партійні аналітики працюють, як і до Майдану, з газет. Сучасні соціологи більше дискутують, ніж розпитують. Одна така літня дама, записавши в опитувальнику, що я українець, далі поцікавилася, яка моя рідна мова? В такий спосіб навіть серед породіль можна виявити значний процент осіб нежіночої статі. То звідки в новітніх опозиційних (як і в провладних партій) візьмуться адекватні знання про Майдан?!
Масові настрої не співпадають з ілюзіями партфункціонерів. Щоб термометр показував 36,7, його треба носити під пахвою і виймати лише, щоб подивитися на показники. Є партії, які такою аналітикою взагалі не користуються: їхні ілюзії про масові настрої, природно, не відрізняються, від свідчень решти політиків. Раціонально і однаково ефективно. Чого дивуватися, що сучасні партійні програми легше писати, ніж їх читати?
Осібну групу становлять колишні опозиційні партії, що їхні члени практично у повному складі були на Майдані. Почасти вони переконані, що зраджувати таким партіям і зраджувати Майдан – одне й те ж. Що вчорашнім опозиціонерам також властиві ілюзії щодо масових настроїв, помітно з того, як легко вони збиваються на риторику про революцію і її зраду. Вони не помиляються, бо практично неможливо не зраджувати революцію, якої не було.
У переліку ображених нема “нусиків” – члени партії “Народний союз “Наша Україна”. Але, це тому, що на момент Майдану їх ще не існувало. Частина вірних майданівців, називають нусиків нанайцями. Формально тому, що літера “Н” у відповідній абревіатурі представлена рясніше, ніж літера “У”. Фактично тому, що для ображених усі неображені однакові. Як „нашисти” для Януковича. Проте насправді є вже ціла градація представників цієї групи: “євронусики”, “прем’єр-нусики”, “президент-нусики”, “безсмертні нусики”, “старонусики”, „бджолонусики”. Є також “вірні нусики”, “наметові”, , „жовті”, „чорні”, “вуличні”, “стихійні” і загадкові – “шоколадні”. Чомусь не чути про “палацових”. Але є легендарні – “новонусики”.
Велика кількість відтінків представників цієї політичної популяції, свідчить про загальну увагу до них і всенародну любов. Членів „НС”НУ” політичної сцени легко ідентифікувати за особливим нусичним пієтетом щодо цілого переліку суто феноменальних явищ: “середній клас”, ”дешевий газ”, “низькі кредитні ставки”, “листопадова революція”, „конкуренція на ринку нафтопродуктів”, “правдива статистика”, “реформа МВС”, “самооплачувані журналісти”, “диверсифікація енергопостачання”. Ймовірно, ці романтики мають намір уникати почуттів образи міфотворчістю або розчаруваннями.
Словом, хто кому опонуватиме під час парламентських виборів, наразі ще достеменно невідомо. Відтак, будь-які спроби сформулювати політичне обличчя опозиції мають усі шанси бути одночасно успішними і намарними – легше формувати риси кішки, якої нема.. Майдан, як масовий політичний і психологічний феномен, віддаляється від нас у часі (але не в політичному просторі), а єдиною константою і далі залишаються “термометри під пахвою”. Температуру повітря вони показують лише на тих носіях, котрих це вже цілком не цікавить.