Нинішня злочинна влада, що у сенсі злочинності успішно перевершує попередню владу, яка втекла до Ростова, здається, робить усе можливе й неможливе, аби допомогти кремлівському покидьку Путіну знищити Україну або принаймні розшматувати її ще більше.
Уся ота істерична українізація не має жодного стосунку до розвитку української мови та культури, до піднесення української культури на світовий рівень, а насправді скерована на витискання за будь-яку ціну із суспільного життя усього російського. Утім, ще раз наголосимо, що російська мова та російська культура у широкому розумінні віками не лише існували на теренах сучасної України, а й створювалися в Україні або вихідцями з України не меншою, а іноді навіть більшою мірою, ніж власне у Росії та росіянами. Приміром, коли йдеться про російську філософію, то першим в усьому світі згадують киянина Миколу Бердяєва, і таких прикладів можна навести дуже багато. Зрештою, майже уся проза Тараса Шевченка писана російською мовою, що нині воліють сором’язливо замовчувати. Цікаво, на хвилі нинішньої люмпен-українізації геть усього (аж до написів на рулонах туалетного паперу) згадану прозу Шевченка у школі вивчають у перекладі чи може вистачає розуму викладати її дітям тією мовою, якою вона була написана?
Україна була, є і буде двомовною — україно-російською, і від того вона не припинить бути Україною, і саме така двомовність є способом її існування, хоч би там що верещали наші недоумкуваті патріоти. Недоумкуваті, тому що нормальний патріот аж ніяк не заперечуватиме двомовність України. Навпаки, справжній патріот, що має бодай нормальний рівень розумового розвитку, розуміє: два, як нині модно казати, тренди в Україні — український та російський діалектично пов’язані один із одним і не лише доповнюють один одного, а й не можуть існувати один без одного й створюють Україну як таку взагалі.
Зрештою, хоч би які дурниці розпатякували наші «патріоти», до якої б облудної нормотворчості вдавалися, російська мова в Україні не є «мовою національної меншини». В Україні є мови національних меншин, наприклад, болгарська, польська, та ж таки кримськотатарська тощо, але російська, повторімо, жодним чином не є мовою меншини!
Навіть анексія Москвою Криму та відпадіння значної частини Донбасу не надто змінили цю ситуацію, хоч як би там влада з патріотами вправлялися у царині маніпуляцій з цифрами. Можна скільки завгодно просторікувати про те, що в Україні налічується лише 3 мільйони росіян, а надто якщо зважити, що останній перепис населення відбувся в далекому 2001 році, тобто майже 20 років тому. Етнічних росіян, може, й три «ляма», а може, й більше, бо ніхто насправді не знає і, схоже, знати не хоче, й з проведенням перепису вочевидь зволікають не просто так.
Але річ у тому, що російську мову вважають своєю не лише етнічні росіяни або ті, хто себе такими визнає. В Україні є значний прошарок тих, хто російську вважають своєю, не будучи росіянами. Можна, як це роблять навіжені патріоти, скільки завгодно нести усіляку дурню про «зросійщеність», «манкуртизацію» етнічних українців за те, що вони говорять російською. А можна казати про невід’ємне право громадянина використовувати обрану ним мову, принаймні у побуті та ЗМІ, що, до речі, є цілком європейською нормою. Надто якщо зважити, що серед цих російськомовних, але етнічно не росіян, є великий відсоток не українців або не зовсім українців. Відтак, якщо відкинути маніпуляції, то російською в Україні розмовляють чи не половина громадян.
Якщо є сумніви, що половина, то треба, знову ж таки, провести соціологічне дослідження під назвою перепис населення, включивши питання про мову. Але воно має бути абсолютно вільним, а не під тиском влади та усіляких «активістів», які не лише верещать щось на кшталт «розмовляєш російською – їдь до Москви», а й знахабніли до того, що вдаються до погроз під ритуальну балаканину влади про глибоке європейське коріння держави Україна. Такі інсинуації треба терміново припиняти, і ніхто нікуди їхати не повинен, надто через те, що Крим і частина Донбасу уже «поїхали»!
І однією з причин, нагадаємо, стали у лютому-березні 2014 року саме неадекватні рухи парламенту в мовній політиці, спрямовані на витискання російської мови. Утім, тоді швидко «дали задню». Тодішній виконуючий обов’язки президента Турчинов не підписав відповідні «ура-революційні» рішення Верховної Ради, власне, побоявся це зробити. Більше того, аби хоч трохи вгамувати ситуацію, у медіа-простір були запущені гасла, що мали об’єднавчий зміст, мінімізуючи сепаратистські настрої.
Тут варто пригадати одну показову деталь...
Нині багато говорять про те, що теперішні можновладці, які по трупах Майдану та війни на Донбасі прийшли до влади, зрадили Майдан і тих, хто загинув. Не вдаючися до узагальнень щодо зради так званих ідеалів Майдану, нагадаємо гасло, яке лунало скрізь, предусім у ЗМІ, одразу після Майдану у 2014 році, й саме воно є зрадженим чи не найбільше.
Йдеться про гасло, написане тоді скрізь українською, російською та кримськотатарською мовами: «Єдина країна! Единая страна!..» (Автор перепрошує, але відтворити кримськотатарський варіант не має можливості). Саме з цим гаслом і Порошенко, і всі ці «блоки Порошенка», «народні фронти» тощо у 2014 році дерлися до влади, фактично обіцяючи російськомовному населенню країни повагу до їхніх мовно-культурних прав. Надто коли пригадати, що відсоток російськомовних серед тих, хто захищав та продовжує захищати країну від московської агресії на Донбасі, дуже значний. Гасло було на сто відсотків слушним і таким, що мало шляхетну об’єднавчу спрямованість.
Але що ми маємо тепер, через п’ять років після трагічних подій 2014 року?
Аби відвернути увагу від кричущих соціально-економічних провалів, падіння рівня життя та зубожіння, від корупції та визискування з боку правлячої верхівки та олігархату, включно з Порошенком особисто, збанкрутіла влада розкручує у країні націоналістичний психоз, підбурює розбрат на мовно-культурному рівні. Власне, йдеться вже про дискримінацію за мовно-культурними ознаками!
В Україні здавна було цілковито нормальним явищем, коли один із співрозмовників говорить російською, а другий – українською. На побутовому, ба навіть діловому рівні це нікого не бентежило, аж поки до вирішення цього питання не долучилися різного роду навіжені патріоти. І якщо усі роки незалежності попередні владоможці сяк-так, гірше або краще, викручувалися, щоб уникнути загострення у мовно-національній царині, то нинішня влада разом із отими навіженими патріотами умисно йде на конфронтацію у мовному питанні, аби якнайдовше всидіти біля годівниці. Бо більше нічого суспільству запропонувати не може й звітувати за п’ять років нічим.
Саме з цього випливає та, м’яко кажучи, неоднозначна тріада, яку Порошенко нав’язує суспільству у вигляді гасла «Армія! Мова! Віра!», або скорочено «АрМоВір». Щоправда, з армією поки що не все так добре, що засвідчила авантюра влади з посиланням легких катерів (до речі, виробництва Порошенка!) у Керченську протоку проти потужного російського флоту, внаслідок чого наші хлопці опинилися в московському полоні ні за цапову душу. Щодо віри, то танці довкола томосу вже набридли, а відтак згадувати про них не будемо.
І от тепер слід чекати активізації мовного питання. До того ж, така нагода буде під час другого читання законопроекту № 5670-д «Про забезпечення функціонування української мови», який влада, найпевніше, намагатиметься проштовхнути до президентських виборів. Не вдаючись у подробиці, підкреслимо, що цей документ спрямований проти російської мови в Україні, а головною його метою є витіснення російської мови на смітник.
Поки нам розповідають про державний статус української мови, про її обов’язковість у сфері державного управління, судочинства, освіти, з цим можно погоджуватися. Але коли відбуваються спроби припинити існування російськомовних ЗМІ, а надто коли нав’язують, якою мовою розмовляти у гастрономі або аптеці, це викликає відповідну реакцію.
Спробуймо пояснити на власному досвіді. Автор цих рядків має доволі складний україно-білорусько-польський родовід, у якому немає геть нічого московського. Утім, своїми автор вважає російську мову та культуру у їхньому найкращому, скажімо відверто, космополітичному вимірі, і це є невід’ємне право. З другого боку, з українською мовою також проблем немає, ба навіть є певний досвід публікацій в україномовних ЗМІ.
Коли до мене нормально звертаються українською мовою, завжди переходжу на українську. Але якщо з цього приводу починають «давити на кадик», то розмовляю підкреслено російською. Зрештою, автор не є держслужбовцем, взагалі на державу не працює, а є приватною особою, тож може дозволити собі балакати, як заманеться!
Ще раз підкреслимо, що то є невд’ємне право, хоч би які «закони» проштовхували Порошенко і компанія з політико-меркантильних міркувань. Зрештою, окрім тих законів, існує ще Конституція, яка це невд’ємне право гарантує, а змінити Конституцію найближчим часом навряд чи комусь вдасться через доволі складну процедуру, адже банально бракуватиме голосів. До речі, хоч би які «закони» нині приймалися щодо мови, якщо вони порушуватимуть права російськомовних громадян, то будуть антиконституційними. Більше того, вони суперечитимуть міжнародним, насамперед європейским, нормам, до яких приєдналася Україна. До слова, в Європі щодалі, то більше висловлюють занепокоєння тією люмпен-українізацією, яку заходилася нав’язувати нинішня влада. Влада про це сором’язливо замовчує, але в Європі вже давно критично оцінюють таку мовно-культурну політику.
До речі, виникають питання до інших кандидатів у президенти з приводу того, як вони ставляться до мовного шабашу, влаштованого нинішньою владою, як вони планують у разі приходу до влади виправляти ситуацію і чи планують взагалі. Такі питання слід адресувати, звісно, найбільш рейтинговим кандидатам, якими, разом із Порошенко, є Володимир Зеленський та Юлія Тимошенко.
Щодо Зеленського взагалі наявний суцільний морок, бо він ще й досі нічого путнього як кандидат не сказав, відбуваючись жартами з репертуару свого «кварталу». Що ж до Тимошенко, то вона — надто досвідчений політик, аби не розуміти, що мовні вправи влади, та ще за наявності навіжених вуличних «активістів», та ще в умовах довколамовного психозу, який час від часу розпалюється у ЗМІ, ведуть до розбрату, фактично до розколу країни. Але Тимошенко, попри позірну опозиційність, фактично солідаризується з діями влади, часто підтримуючи такі ініціативи, вочевидь, аби не втрачати голоси так званого патріотично налаштованого електорату.
Але ж, роздмухуючи мовний психоз, власне розбрат, влада та політикум фактично грають на руку Кремлю. Адже чи не найважливішою метою Москви є розкол Україні. І наша «патріотична» влада йому в цьому активно допомагає!