Юрий Чиж: После этой Олимпиады чиновники должны стать на колени перед нашими спортсменами

Как профессиональные спортсмены оценивают выступление сборной Украины на Олимпиаде. О каком закулисье спортивной жизни наших чемпионов украинцы даже не догадываются. Зачем чиновникам олимпийские медали и сколько прибыли они получают на каждой награде.
 
Об этом и многом другом в эксклюзивном интервью «Фразе» рассказал заслуженный работник физической культуры и спорта Украины, двукратный чемпион мира, пятикратный чемпион мира среди военнослужащих, чемпион мира среди студентов, чемпион Европы и многократный чемпион СССР и Украины по фехтованию на рапирах, человек, который учил фехтовать Владимира Высоцкого и Михаила Боярского, Юрий Чиж.
 
По просьбе собеседника «Фраза» публикует интервью на украинском языке.
 
«Чиновники зацікавлені лише в нагородах, а не в підтримці спортсменів»
 
Юріє Івановичу, яке враження у вас склалося від виступу наших спортсменів на Олімпіаді? Яка ваша особиста оцінка і чи правда, що ви просили Порошенка присвоїти всім спортсменам звання «Героя України»?
 
Так, це абсолютна правда. Після Олімпіади я особисто звернувся до Президента України з листом, який підписали величезна кількість спортсменів і тренерів. У цьому листі ми написали, що 33 спортсмени, які з 6,5 мiльярда людей на Землі прорвалися на Олімпійські ігри від України, мають отримати звання «Героїв України». Кожен спортсмен і кожен тренер мають отримати звання «Герой України». 66 чоловік ми хочемо побачити «Героями України».
 
Ну а що зазвичай роблять наші чиновники? Наш апарат — це спрут. Їх у нас настільки багато, що навіть уявити собі неможливо. Чиновники зацікавлені лише в нагородах, а не в підтримці спортсменів.
 
Чому?
 
Все дуже просто: є нагорода — є фінансування, й у чиновника є особиста матеріальна зацікавленість. Немає нагороди — спортсмен нікому не потрібен, бо у чиновників не буде фінансування.
 
Якщо казати відверто, скільки з тих грошей, що їх виділяють на спорт та підготовку до Олімпіади, справді витрачається за призначенням?
 
Діліть пополам. Половина йде на спорт, на інвентар, на поїздки, на добові тощо. Інша половина — на дружин, коханок, перельоти, відпочинки, дачі, яхти тощо.
 
 
Тому в Борисполі наших спортсменів і не зустрічали?
 
Звісно. Зустріли Авраменко, який здобув медаль. І все. Інші вже нікому не потрібні. Вони добиралися якимись маленькими групками, і вже нікого не цікавить, як вони працювали, щоб здобути право поїхати на цю Олімпіаду, від чого вони відмовлялися, на які жертви вони йшли. Вони просто нікому не потрібні, бо не принесли чиновникам нагороду, а отже, не принесли можливість покласти в кишеню додаткове фінансування.
 
Це просто якийсь жах. Чиновники живуть за рахунок цих 33 спортсменів, які з травмами пробивалися на ці Олімпійські ігри, а вже наступного дня про спортсменів та тренерів всі забули.
 
Пане Юрію, подейкують, що ви запропонували чиновникам з міністерства всім составом вийти на зарядку, а там близько 400 осіб. Це правда?
 
Правда. Ну якщо ці люди відповідають за спорт, то чому вони мають сидіти на робочих місцях в костюмах і краватках? Міністр, його заступник — так, тут нічого не можна сказати, вони мають бути в костюмах. А решта чиновників? Коли вони займалися спортом? Коли вони останній раз взагалі зарядку робили? Який вони мають стосунок до спорту? Що вони взагалі роблять на роботі? Папірці перекладають з місця на місце?
 
Це правда, що чиновники дуже чекають поїздок спортсмена на змагання?
 
Так, звісно, чекають. Ну от, наприклад, зимові змагання. Навколо спортсмена та тренера одразу збирається величезна кількість чиновників. Ви тільки уявіть собі, кожен отримує спортивний костюм, інвентар, добові по 100 доларів тощо. Фактично це можливість безкоштовно поїхати за кордон, пробути там кілька тижнів, нічогісінько там не робити і ще й заробити на цьому.
 
І як із цим боротися?
 
Ніяк. Це просто неможливо. Їхала у нас делегація на змагання з санного спорту. Я запропонував чиновникам хоча б раз сісти в сани і проїхати. Один-єдиний раз проїхати, щоб хоча б розуміти, що відчуває спортсмен. Вони їдуть на змагання, вони нібито представляють спортсмена, але ж вони й гадки не мають, що це за спорт, який вони нібито представляють. Спортсмен проїде, тренер проїде, а чиновник навіть не знає, як до тих саней підійти. Але він входить до складу делегації і їде на змагання. Навіщо? Чого вони їдуть за державний кошт на кілька тижнів за кордон, ходять там в наших костюмах з українськими емблемами, якщо вони взагалі не мають жодного стосунку до спорту?
 
І що, хтось сів у сани?
 
Звісно, ні.
 
Це правда, що в разі недостатнього фінансування багато хто з тренерів вкладають у поїздки навіть власні кошти, аби спортсмен поїхав на змагання?
 
Звісно, вкладають. Продають машини, продають дачі. Дружини не витримують і подають на розлучення. І таке буває. Для тренера його спортсмен — це його дитина. І він вкладає в цю дитину все: своє здоров«я, свої гроші, свій час, тобто геть усе. Тренер спить у спортивному залі, аби спортсмен показав кращий результат.
 
Наприклад, санний спорт або лижний. У нас не скрізь є трампліни, не скрізь є санні траси. Але вони є за кордоном. Це та сама Норвегія, Фінляндія, Японія тощо. Поїхати потренуватися — задоволення не дешеве, але для спортсмена це потрібко як повітря. І як він туди поїде без грошей? А грошей не дають, поки немає нагород. А звідки ж візьмуться ті нагороди, якщо в нього немає можливості нормально тренуватися?
 
 
«Багато охочих щось вкрасти, і поки гроші дійдуть до спортсмена та тренера, це вже зовсім не та сума»
 
 
А держава хоч щось дає?
 
Дає, але не забувайте, що там є багато охочих щось вкрасти, і поки гроші дійдуть до спортсмена та тренера, це вже зовсім не та сума, яка справді потрібна.
 
А чутки про те, що спортсмени, які займаються зимовими видами спорту, дуже часто стикаються з обмороженнями, це правда?
 
Ну а як без цього? Ну уявіть собі, мороз мінус 30. Спортсмен на трампліні, тренер стоїть внизу і керує спортсменом. І піти грітися вони не можуть, бо вони приїхали бозна-звідки і приїхали саме тренуватися, а не грітися. А тепер додайте до цього морозу ще й вітер, і картина вийде майже страшна. Відморожують усе: і руки, і ноги, а частіше вуха та носи. Усяке буває.
 
І після цього від цих людей відвертаються, бо вони не здобули медаль? Та чиновники мають на коліна стати перед усіма нашими олімпійцями і руки їм цілувати. Їх мають вшанувати на Майдані як героїв, бо воні і є наші герої.
 
«Тепер для багатьох двері зачинені, грошей не дадуть, навіть у міністерство не кожного пустять»
 
Після так званого провалу на Олімпіаді спортсменам і тренерам стало ще важче?
 
На жаль, так. Тепер для багатьох двері зачинені, грошей не дадуть, навіть у міністерство не кожного пустять. За що їм давати гроші, якщо чиновник на спортсмені нічного не заробив? Такий спортсмен нікому не потрібен. Спортсмен потрібен лише до того часу, поки він приносить чиновнику особистий прибуток.
 
А як справи з паралімпійцями?
 
Паралімпійці --- це унікальні люди. Цього року ми проводжали 33 спортсменів, і ви ж бачите, які вони показують фантастичні результати. І найголовніше, що у них немає нормальних баз, немає нормального фінансування, у них немає навіть половини тих умов, які є у здорових спортсменів.
 
Тоді за рахунок чого такі результати?
 
За рахунок бажання жити. Паралімпійцю немає чого втрачати. Або він зітре руки в кров, поки крутитиме колеса свого візка, і таки покаже результат, а отже, здобуде нагороду і матиме шанс на гідне життя, або ж помре у своїй маленькій квартирі від голоду, бо навіть не матиме чим заплатити за комунальні послуги. Життя не залишає паралімпійцям іншого вибору.
 
Це за кордоном працюють соціальні служби, інваліди мають гідне життя, умови тощо. У нас інваліди нікому не потрібні. Саме тому вони так тримаються за життя. Вони знають, що можуть розраховувати лише на себе і що їхнє життя залежить від них самих.
 
 
Інвалідам завжди було тяжко в Україні. Чи раніше було не так?
 
Якщо казати відверто, то до здобуття незалежності ситуація була не така критична. Тоді ще працювали якісь соціальні служби, інвалід міг влаштуватися на якусь роботу, міг отримувати якусь зарплатню. Після здобуття незалежності, відверто кажучи, ця категорія людей стала просто зайвою.
 
«У нас держава умисно робила все, щоб знищити інвалідів»
 
 
А за кордоном не так?
 
Там зовсім інша система. Там інвалід отримує дуже серйозну соціальну допомогу. Він має соціального працівника, який цілодобово перебуває поряд, він має автомобіль, житло, харчування. Крім того, більшість інвалідів мешкають у пансіонатах, де є цілодобовий нагляд медичних працівників. Тобто там інвалідам не треба виривати життя зубами.
 
А в нас інвалідів просто знищують, бо їм не дають елементарних умов для існування. У нас немає пандусів, навіть якщо інвалід виїхав з власного будинку. А якщо йому хтось допоможе і винесе коляску надвір, що робити далі? Як подолати бордюр? Як піднятися на колясці в автобус? Як проїхати на метро? Про це ніхто не думав і не думає.
 
Складається таке враження, що у нас держава умисно робила все, щоб знищити інвалідів, щоб вони сиділи вдома і не рипалися. Їх ніхто не бачить, отже, їх не існує і їхніх проблем не існує.
 
Паралімпійці самі йдуть у спорт? Чи як це відбувається?
 
Звісно, самі. Найчастіше знаходять контакти в Інтернеті, за ними приїжджає авто паралімйців, їдуть до спортзалу, й уже там дивляться, у якому виді спорту інвалід хоче себе спробувати. А інвалід, який зрозумів, що спорт --- це єдиний шанс вижити й не померти на самоті від голоду, він ночуватиме в спортзалі й рватиме перемогу зубами. І це не просто слова, я це бачив. У них постійні мозолі, вони не мають відпочинку. У них руки стерті до крові, у візочників на стегнах страшні рани від візків. Але вони тримаються за цей єдиний шанс мати бодай якесь гідне життя.
 
Але ж у Європі паралімпійский рух існував давно.
 
Так, звісно. Там про нього знали ще сотні років тому. Але то був інший паралімпійський рух. Там інваліди мають усе — починаючи від одягу й закінчуючи харчуванням і медичним доглядом. Вони просто не мають часу на тренування і, найголовніше, не мають такого стимулу, як наші. Наші паралімпійці показують результати не завдяки турботі держави. Ці перемоги — це боротьба за життя. Паралімпієць розуміє, що коли він здобуде медаль, то в нього вже будуть гроші, наприклад, 50 тисяч доларів. Він здобув ще одну медаль — ще гроші. Де він ще зможе заробити?
 
 
«Наша влада не втомлюється демонструвати цинізм»
 
 
А що ж наша влада?
 
А наша влада чекає, коли хтось привезе медаль, і потім усі вітатимуть спортсмена і тренера, фотографуватимуться з ним. Наша влада не втомлюється демонструвати цинізм, бо коли людина помирала від хвороби та голоду, вона нікому не була потрібна, її не бачили. А коли цей нещасний спортсмен чогось досяг, здобув перемогу, то до цієї перемоги одразу причепляться ще з кілька десятків чиновників.
 
На параліпмійцях чиновники заробляють так само, як і на здорових спортсменах?
 
Ще й як! Здобув, наприклад, хлопець із Миколаєва медаль. Там є мер. Мер отримує нагороду, гроші, авто чи що там іще. Начальник управління спорту теж отримує щось: премію, квартиру, гроші. Потім підтягується Олімпійський комітет, який теж отримує нагороду за того хлопця. Потім підтягуються чиновники з Міністерства молоді та спорту, і вони теж хочуть грошей. Потім приходить голова Товариства, голова обласного Товариства. А міністр, а прем«єр, а всі інші... Це лавина. Одна людина здобула медаль, а сотні тих, хто навколо неї, отримують блага. Тому чиновники й тримаються за ці медалі, бо медаль — це гроші.
 
А спортсмен і тренер що отримують врешті-решт?
 
На жаль, під час розділу пирога ці люди останні в списку. І паралімпійці, і олімпійці отримують нагороду останніми.
 
Пане Юрію, якщо вже казати прямо, то чи можна стверджувати, що після останнього Майдану спортсменам стало важче жити в Україні? Я кажу і про олімпійців, і про паралімпійців. Їм було важко завжди, але чи можна казати, що нині ситуація погіршилася?
 
На жаль, так. Стало гірше. Щоправда, нині дають трохи грошей, раніше розкрадали ще більше. Тепер провідним спортсменам і тренерам за кілька років до серйозних змагань дають якісь гроші.
 
Але після Майдану спортсмени стали зайвими, бо були втягнуті в політику. Згадайте, у нас президентом Олімпійського комітету був Янукович. Він повністю поміняв обласні комітет, прибрав спортсменів і призначив своїх людей. Він так побудував свою структуру, що кожен видатний спортсмен був у Партії регіонів. Система наступних виборів була продумана з урахуванням спорту.
А потім прийшла нова влада, і спортсмени, яких втягли в політику, стали зайвими.
 
«Наша влада не розуміє, що не можна так поводитися з героями, з народними кумирами, бо це може погано скінчитися»
 
У чому основна проблема нашої влади?
 
Вони не розуміють значення спортсменів і тренерів у житті людей. Ніколи не збереться цілий стадіон, щоб побачити політика, але на того ж таки Шевченка прийде стадіон, і не один. На багатьох спортсменів приходять стадіони, бо це кумири, це люди, яких поважають. А хто прийде на виступ політика? Та ніхто. І наша влада не розуміє, що не можна так поводитися з героями, з народними кумирами, бо це може погано скінчитися.